Фізична втома відчувалася в усіх; видно було, що вояки збирали останні сили, щоб дотягтися до ночівлі.
Арєрґардний бій біля Джуґастри був боєм відчаю, боєм, де козацтво рятувало себе від знищення; прояви мужности та завзяття в даному разі виказали не лише стройовики, а навіть і нестройовики. Священики і, навіть, жінки. Так, наприклад, армійського священика о. Павла Пащевського бачили в той час у передніх рядах бойців, як він їх словом і прикладом поривав до бою.
Чимало було тяжких моментів на протязі всього походу, але трагізм цих останніх подій містився в поставленню поруч моменту й близькости цілі.
Важке було завдання Командування, що, не зважаючи на всі перешкоди, вперто йшло до наміченої мети; не менше труднощів мали й ті частини, що мусіли їх розвязувати; прийнявши під Ананьєвим рішення, воно переводило операцію на власне ризико — на свою одповідальність; нарадам тут місця вже не було.
Вичерпавши всі можливості провести армію через ворожий фронт у наміченому раніш напрямкові — Вапнярка — Нова Ушиця, — одній компактній масі, — Командування вирішає вжити знову вже не раз випробуваної методи, а саме: маршу окремими колонами, вибравши для цього, як район для чинів, смугу біля Дністра. Завдяки особливостям місцевости в цьому районі, на думку Командування, дивізії мали б більше зручности для самостійного маневрування. Ще марші частини дістали наказ про нове угрупування — Ольшанка — Вербка — Клембівка, — як вихідну для розпочаття потім уже самостійної акції на прорив.
Але то ще не був кінець — нас ще чекала одна несподіванка, що цим разом прислужилася нам на добре, певно, що в нагороду за незломність духу вояків, дисципліну й посвяту в національній справі — вночі нас заатаковано було знову, але коротким рипостом кінного полку — цю атаку було зліквідовано.
Похід скінчився. Правду пише в своїй праці Б. Монкевич: "Внедовзі с. Писарівка мов би завмерло, бо всі козаки покотом спали. Нарешті непотрібна була охорона, і можна було спати, не тримаючи рушниці в руках". Сам, може не віддаючи собі відчиту, цей молодий і здібний письменник підніс влучний проект про lіbris zарогоviensis — лицарів не від "абсурду", а лицарів-прихильників теорії здійснення "неможливого".
Підсумовуючи все сказане вище, треба прийти до висновку, що на протязі всього довгого походу перед Командою Армії весь час повставали труднощі, і їх вона мусіла так чи інакше перемагати, але як? — Так, щоб провідна думка не була засмічена, щоб політичне кредо, що живило армію, було додержане.
Відомо, що доцільне полагодження труднощів ніколи не нівечить організму, а скоріше зміцнює його, а коли до того ще існує провідна лінія, то, врешті-решт, витворюється організм, здатний до життя, а щодо війська зокрема — апарат, здатний до витривалої боротьби.
На початку походу Українська Армія була в складі 6–7 тисяч вояків, виснажена й фізично, й морально до останньої крайности, на весну 1920 року вона вернула до розпорядимости влади, може, трохи зменшена в числі, але цілком боєздатна та добре переорганізована, що в майбутньому дасть кадри для наших дивізій. А це було одно із завдань Команди; крім того похід лишив на самій Україні глибокі сліди; всюди, де був наш козак, заховалася віра в Українську справу. Збільшилось довіря до наших національних сил, знову повстали численні партизанські організації, що на цей раз вже мали одне спільне з українською армією політичне кредо — "Держава понад усе".
Українська Армія в Зимовому Поході. Працю свою не вважав би за закінчену, не подавши характеристики нашої армії, бо саме під час Зимового Походу виявилися найхарактерніші риси нашого війська. Тут був виключно той національний елемент, що на прапорі своєму написав:
Військо складалося в переважній своїй більшості з природжених українців, але у війську можна було також знайти вояків інших національностей, що мешкають на Україні. У війську були люди різних професій, при чому з освітою гімназіяльною та вищою був чималий відсоток ("Алмазівський" дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь).
Треба числити, що з 4–5,000-го складу армії принаймні 1/5 були старшини, а 2/5 підстаршини, з них не один мав моральне право заняти місце в рядах старшинства.
Армія називала себе народньою, бо вона складалася дійсно із синів народу, не була клясовою, панською силою, як московська Добрармія.
Цілком зрозуміло, що армія боролася за те, щоб в Українській Державі "український люд" заняв належне йому місце рівноправного громадянина, а не був обєктом клясових експериментів чи справа, чи зліва.
І, дійсно, народ називав Українську Армію "наша армія", "наші козаки" і відносився до них, як до своїх рідних і близьких.
Народоправні кличі, що під ними йшла армія, були зрозумілі й дорогі для селянської маси, як жовтоблакитний прапор — емблема незалежности України.
Такий був політичний ідеал армії під час походу чи в зиму 1919–1920 р., чи по ворожих запіллях.
Під час походу зміцнилося також довіря козацтва до старшини не тільки як до фахівців-керівників, але і як до провідників, що із козаками поруч умирають за народню ідею.
Дедалі, то більш призвичаювалися наші частини до умов партизанської війни. Кількість ворога на полю бою не відограє для них рішаючого значіння; частини зручно маневрують, не бояться відкритих флянків, часто вперто провадять бій, маючи ворогів у своєму найближчому тилу. Ініціятива, здібність начальників брати сміливі рішення на власну відповідальність знайшли собі повне застосування.
Часто трудно було рішити, хто був вартий більшої похвали — чи бойова частина, що веде бій із переважним ворогом, чи обози, що під час бою стоять беззахисні недалеко в балці, чи той погонич, що йому доручено пару волів. Усі вже далеко пішли вперед, а він посеред ворожого оточення мандрує собі в надії, що й на волах добється до своїх.
Різноманітні, залежно від ситуації, угрупування трикутником в часі сутички, що були в тісному звязку з охоронними відділами і заставами, розміщеними повним колом, постійне прагнення в активності шукати виходу з прикрої обстанови; внесення в оперативні пляни принципу "оголомшення ворога", демонстративних чинів були улюбленими методами нашої армії.
Поготівля на випадок сполоху мало в обставинах партизанщини першорядне значіння; перший, що став до бою — мав уже цим самим перевагу, і через те на це було звернуто у війську особливу увагу. Для дальших посилок в армії послуговувалися "курєром". Для успішного виконання його доручення досить йому було одного слова "У-к-р-а-ї-н-е-ц-ь", щоб дістати чуле відношення, хату, добру вечерю й віз із самим господарем за візника.
Суворо ставилися команди дивізій до проступків поодиноких вояків, і відношення Команди Армії в цих випадках було теж беззглядним. Не один раз Команда Армії в своїх наказах підкреслювала, що успіх нашого діла буде залежати в значній мірі від нашого поводження.
Наприклад, на Полтавщині в своєму денному наказі з дня 14 лютого 1920 р. Команда Армії зазначила:
"Вже третій місяць, як наше військо свідомо величають на честь нашого прапора.
Від старшини до наймолодшого козака мусять всі твердо знати, що кожний ганебний вчинок є ганьбою нашого прапору, нашої ідейности, що багато славних старшин та козаків уже положило свої голови.
Старшини й козаки! Слідкуйте за своїми вчинками й карайте, карайте без всякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не по переконанню, а як злодій, що краде у нас єдину нашу вартість, єдине наше майно — нашу честь"[83].
Тому, що не було при Команді Армії спеціяльного політичного й військового розвідчого апарату, перед виданням наказів по армії Командування мусіло робити збірки старших військових начальників при штабі армії.