Привожу фактичний реєстр штабу армії:
1. В. о. начальника штабу — полковник Долуд (в січні й лютому був хворий на тифус[84].
2. Старшина по оперативних справах — сотник Пругло (загинув під час останнього походу армії У.Н.Р. за Збруч 1920 р.).
3. Вартовий отаман, він же й головний контролер в армії, полковник Ткачук; помішником при ньому по інспекторській частині — сотник Копац (забитий під час останнього повстання восени 1921 р.).
4. Військовий панотець — Пащевський.
5. Начальник конвою — підполковник Павловський, старшини конвою — сотники Шейко, Рожко.
6. Начальник ординарської команди — хорунжий Дмитрусь.
7. До того скарбник та ще кілька осіб по господарських справах.
8. Персональний адьютант при командуючому армією сотник Миколаєнко й четар Кучуржук (вмер від тифу під час походу).
Конвойні сотні були вибраними бойовими частинами, що зі своїм шефом творили одну родину. Це не була бутафорія старих часів для паради, а це були справжні побратими, що в час небезпеки були першими й найменше думали про себе.
Обози-бази були слабим місцем армії, бо, не маючи грошей, дивізії примушені були займатися вимінною торговлею — цукор, спирт і збіжжя обмінювалося на чоботи, кожухи, харчі, коні і т.і. Обози були великі й заважали нашій рухливості, надто весною.
Найбільшою бідою армії була недостача зброї. Достати зброю й вогнеприпас у селян або в повстанців не було змоги, бо селянство в той період само озброювалося за рахунок московських добровольців, що тоді відступали. Спроби дістати набої у ворожих базах покищо були невдалі. Тому питання про опанування муніційної бази стає питанням дальшого існування армії, і тому захоплення Вознесенського, де по відомостях мала бути гарматна база, стає від того часу черговим завданням Команди.
Опис нашого війська був би незакінчений, коли б я не пригадав "козаченят", що добре оздоблювали козацький стан. Ці хлопята намагалися мати цілком козацький вигляд, доброго коня, зброю й навіть козацькі чуби. Особливу популярність мали два Олекси — Олекса Чорноморець і другий Олекса — партизан з конвою, "Шурка" й Редька Василь, учень 4 гімназіяльної кляси.
Мушу ще кілька слів сказати про людей, що командували окремими дивізіями армії.
Отаман Гулий — Командир Запорожців; в армії російській був старшиною інженерних військ і в 1917 р. дійшов до ранги капітана, мав "Георґієвського" старшинського хреста.
До українського військового руху отаман Гулий прилучається з перших же часів національної революції. Активність та умілий провід повстанцями в полі склали йому популярність на всьому півдні України.
Отаман Гулий вміло використовує довіря до нього українських мас, проводить широку організацію своїх загонів і охоплює нею всю південно-східню частину Правобережжя.
Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служення нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва.
Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординовувати свою працю з діяльністю отамана Гулого.
Коли на півдні популярність отамана Гулого була найбільшою, то на півночі це місце належало отаманові Юркові Тютюнникові. Вихований на Звенігородщині (Київщина), в обстанові селянського побуту, Юрко Тютюнник у своїй діяльності партизана використовував своє знання психології селянської маси: звичайні селянські курені під його орудою часто виказують гнучкість, дисциплінованість і добру бойову впертість.
Коло 32 років, середнього зросту, добре збудований, білявий — він імпонував на масу манерою своїх промов і логікою примітивною й безапеляційною.
До природженого хисту треба віднести здібність його в керуванню загонами й уміння виходити щасливо з тих обставин, коли смерть зазирала вже в очі кожному з партизанів.
Не посідаючи попередньої військової освіти, отаман Юрко Тютюнник скоро заняв видатне місце між партизанами України, бо якраз належав до тієї категорії войовників, що на війні пізнали військовий фах, на полі ж здобули довіря підлеглих і право на заступлення значних військових становиськ.
Отамани Гулий і Тютюнник були найбільш відомі й уславлені, і тому большевики вживали багато енергії щодо видання провокаційних плякатів і відозв, щоби заплямувати їхню діяльність і тим відвернути від них селянські маси.
Присутність у війську цих двох партизанів із їхніми найближчими співробітниками не могла не сприяти в значній мірі успішному перебігові нашого Зимового Походу, бо властивості партизанщини для деяких старших начальників напочатку були мало знайомі.
До тої ж категорії партизанів-начальників я залічую й в.о. начальника Штабу Армії, підполковника Долуда. Без сумніву, попередня військова освіта не відповідала становиськові, до чого він, зрештою, і сам ставився цілком свідомо; та треба зазначити, що за час перебування його в Галицькій армії в ролі команданта групи, на північ від Львова, він придбав необхідний досвід — характер чинів у районі його групи наближався до характеру партизанських.
Опріч того в особі вартового Отамана полковника Ткачука (дежурний генерал) підполковник Долуд мав доброго співробітника по штабу. Ці два булавні старшини, властиво, й були моїми найближчими помішниками в штабній праці, при чому це були справжні слуги справи, а не якісь прислужники: їхнім правильним, сміливим, чесним і реальним поглядам я надавав особливої ваги.
Волинську дивізію вів отаман Загродський. Карєру свою військову в колишній армії російській почав перед Світовою війною з рядовика; під час цієї війни був іменований прапорщиком і дослужився до ранги поручника. Революція застала його на посаді курінного.
В Українській армії був на "Запоріжжі", там же командував Дорошенківським полком, потім був помішником командира дивізії, а згодом під час боротьби з добровольцями перейняв командування Волинською групою, з нею він і вирушив у Зимовий Похід. Таким чином, не в приклад отаманам Тютюнникові й Гулому, отаман Загродський всю службу пройшов у стройових частинах. Між козацтвом він користувався з популярности за турботи й персональну відвагу. Під час хвороби отамана Загродського на поворотний тиф місце його заступав полковник Никонів, старий досвідчений жовнір, видатний старшина з майже 30-ти річним попереднім службовим стажем.
Молодих, порівнюючи, командирів дивізій оточувала стара, досвідчена й хоч молода, але видатна старшина. Окрім згаданого вже полковника Никонова в поході взяли участь полковники Башинський, Алмазов, Крат, Дубовий, Яшниченко, Троцький, Зеленевський, два Стефанови, Чижевський, Вишневський, Влощенко, Волосевич, Вовк, Добротворський, Палій-Сидорянський, Петрів (вмер у січні в с. Худоліївці).
Такі були риси, що визначали напрямок оперативної й організаційної праці в армії.
Після реорганізації армія представляла з себе окрему рухливу, майже кінного козацького типу групу, що мала три відділи збірного типу й один окремий кінний полк (3-й кінний полк).
Тепер, коли ми звернемося до праці Українського Уряду взимі 1919/20 р. під той період, то побачимо й там подібне ж стремління відродити наше військо: Полковники Удовиченко й Безручко організували 2-у (потім переіменовану в 3-ю) і 6-ту Стрілецькі дивізії.
Так відбулося відродження Української Наддніпрянської армії.
В цьому розділі я подаю виключно про Наддніпрянську Українську армію, залишаючи на боці Галицьку, що вимагає окремої розвідки.
Висновок:
1. В останню революцію Українська нація вперто прагнула до організації власної збройної сили.
2. Поруч із змаганнями відродити колишню Козаччину у провідників українського руху постійно підноситься змагання до організації регулярних військових формацій.
Мандруючи по Україні з села на село, з хутора на хутір, я, сам того не сподіваючись, знайшов відповідь на питання, розвязання якого я шукав уже давно, ще за часів дореволюційних. Мене, перед очима якого пройшло кілька тисяч нашого українського козацтва, завжди вражало в ньому багатство духовного обличчя, з яким так гармонувало гарне фізичне розвинення. Часто-густо поміж українськими рекрутами доводилося бачити новобранців-селян, що носили на собі всі ознаки інтелігентности. Це явище завжди вражало мене, і мимоволі зявлялося питання: звідки ця інтелігентність? Що спричиняється до витворення такого типу серед нашої молоді?
84
3 березня місяця при штабі був підполковник генерального штабу Стефанів, колишній начальник штабу 6-ої Запорозької дивізії.