3 прибуттям до Яс моя одисея закінчилася.
Щоб скласти повну картину всього пережитого мною, треба було-б додати щетисячі епізодів, які завжди супроводять більші події й які так добре відомі всім тим, що, подібно мені, примушені були пережити цю неспокійну добу.
Розділ VII
Перебування на румунському фронті. — Праця в комісіі по забезпеченню майбутньої української армії матеріяльною частиною. — Похід полк. Дроздовського на Дін
Румунський фронт був частиною західнього фронту, в якій процес українізації військових частин розвивався з меншим тертям й перешкодами, як з боку російських політичних партій, так і з боку командного начальства. Ступнево тут зорганізувалися й вищі національні військові апарати — ради дивізійні, корпусні, а пізніше й фронтова. До четвертого Універсалу не було й особливого тертя поміж вищою командою й фронтовою радою, але по цьому акті "офіцерський союз", — що займав до того позицію лояльної опозиції, займає явно-вороже становище. Ген. Кельчевський, полковник Дроздовський, — хоч самі із "малоросів", — стають душею єдинонеділимчеськой ідеольогії. На реальному питанні, — кому належить майно фронту, — почалися тертя й з румунською владою. Ген. Щербачов, що не симпатизував з IV. Універсалом, схилявся в бік інтересів Румунії й таким чином усталилася нова дисльокація сил, а тим самим повна ліквідація війська, як апарату боротьби. Надто молодий склад фронтової ради не сприяв успішному розвязанню конфліктів. Може з тих причин, наше політичне заступництво на той час в Румунії — д-р Галіп і інж. Є. Голіцинський — приділили до комісії, що мала відати поділом майна, ген. Колодія, а пізніше й мене.
Ген. Колодій був шляхетського роду, службовець добрих військових гарматних частин; в поступованні коректний і зрівноважений, він був корисний у праці. Роздумавшись, ми вирішили не втручатися в політичну сторону національної праці, а бути, так би мовити, технічними дорадниками Комісіі. Фронтовому командуванню моє українофільство не подобалося. В його руках були матеріяльні засоби й через те ми, тобто я і ген. Колодій, терпіли матеріяльно. Що до фронтової ради, то не була вона й сама багата й не могла нам допомагати. Жили ми кожний в свойому помешканню, а обідали й вечеряли разом. Було бідно, — але їли свій хліб поміж своїми людьми, які радо приймали нас у свойому товаристі. Тоді-ж я близько познайомився з д-ром Галіпом і п. Голіцинським та їх службовим персоналом. Жили вони в митрополичих палатах і були добре приняті в урядових колах.
Розклад всього російского фронту — від Балтики до Чорного моря — спричинився до зміни політичної орієнтації в Румунії, — партія Германофільска брала гору й, врешті, скінчилося тим, що Французи мусіли покинути Яси. Я сам був свідком того, як тяжко країна переживала крізу. Це прислужилося й тому, що організації Росіян, що продовжували додержуватися комбінацій, в яких головним моментом було опертя на "союзників", — мусіли шукати собі виходу. Такий вихід був вказаний полк. Дроздовським. Він був душею й організатором походу через Україну на Дін, з відкиненням потім своєї операційної лінії на Кавказ (роля Англіі). — Така була ідея авторів цього цікавого походу. Полк. Дроздовський був моїм субалтерним в учебній команді Лейб Гвардії Волинського полку. Були ми спільно з ним і в японській війні і кілька день перед походом я бачився з ним.
Говорили ми головно про українське питання. Всі його політичні прогнози виходили з так добре нам відомого становища "малороса". Мені було дивно, що Дроздовський — людина, без сумніву, небуденна, — в цьому питанню пішов старими стежками. Проте, на прощання, побажав йому щасливоі дороги. Можна ріжно підходити до Дроздовського, як до сина нашої нації, але треба віддати належне його мужности, безкорисности й впертости в переведенні раз повзятого пляну. Мені здається, що фізична хіба — короткозорість — та постава його вчителів, котрі були ворожо настроєні до нашого руху, привели його в табор наших ворогів.
Підчас мого перебування на румунському фронті, події на Україні приняли надто трагічний характер. Муравйов, також "детіще Одеси" (він всього пів року перед моїм прибуттям до школи старшин був там сотенним старшиною, а перед тим служив у поліції), — опанував Київ. Центральна Рада рештки своіх сил доручає ген. Присовському. Сама відступає на Житомир, де незабаром усталюється політичний контакт з німецьким війском. Прямим наслідком цього була стабілізація внутрішнього фронту, а пізніше і офензива українсько-німецьких військових сил на терени України.
Мав рацію Затонський, коли в своїх промовах до Галицьких Стрільців (зима 1919. р.) зазначив, що большевики воювали з Українцями не мілітарними засобами, бо дійсно в той час уся їх армія ледве переважала 100.000 чоловік. Їхніми засобами була пропаганда серед здезорієнтованих мас. Але ці засоби видалися непридатними для німецького вояка, для якого "фатерланд" був усе. Большевицька демагогія спасувала перед цим вояком і марш українських патріотів на свої землі був скорше полевою прогулькою, чим солідною військовою акцією.
Вістка про звільнення України від большевиків дійшла і до нас. Чарувала думка вернутися до краю, щоб скорше взятися до праці. Факт політичноі угоди України з Центральними Державами з правного боку вирівняв нашу ситуацію в Румунії, але місія д-ра Галіна, як франкофільська, повинна була відїхати до Київа. Він запропонував разом з ним відїхати й мені. Я не відмовився. Відїзд наш стався майже на початках квітня.
Треба тут ще зазначити позицію командування Румунського фронту. Я гадаю, що в його поступованню була певна практична лінія. Лишаючися в Румунії, генерал Щербачов був на сторожі матеріяльної сторони, для фінансування і економічної підтримки акцій, що розпочиналася походом полк. Дроздовського на Дон. Авторітет ген. Щербачова поміж Румунами був такий великий, що лише він, у тих несприятливих умовах, міг розраховувати на певний успіх своєї місії. Свою позицію він скріпив тим, що погодився на охорону майна румунськими військами. Я згадую про це з тих мотивів, що майно з Румунського Фронту стало единим джерелом, з якого й ми користали для наших збройних виступів.
Наш переїзд з Румунії до Київа відбувся в умовах, що мало відріжнялися від часів передвоєнних.
Розділ VІІІ
Моя праця у Військовім Міністерстві над виробленням нових засад військовоі справи на Україні. — Початок гетьманства на Україні
У Київі я зустрівся знову зі своїми молодшими друзями з Катеринославщини — Миколаєнком, Є.Є., яких тепер політика розкидала по самих ріжних "концепціях". Від них я довідався в усіх подробицях про перший та другий напад Махна на Катеринослав, про геройську боротьбу українських частин. Тут-же від них уперше я почув й про отамана Гулого-Гуленка, — партизана, якому судилося в майбутньому відограти видатну й гарну ролю в нашій національній боротьбі. Вони допомогли мені знайти "на Липках" досить добрий і великий покій, який часто обертався в нічліг для тих, що час до часу наїзжали з Катеринославщини.
Військове міністерство було в руках ген. Осецького. Службу начальника Ген. Штабу виконував підполковник Слівінський. Головний Штаб (частина організаційна) був підпорядкований ген. Галкіну, — досвідченому штабовикові, глибокому патріотові, що в революційних обставинах високо тримав стяг старшини. Мене з ним звязувала минула служба в одному гвардійському полку. Наразі він запропонував мені посаду голови комісії для перегляду постанов про службу вояків, — галузь надзвичайно відповідальну, яка мала завданням створити підвалини військової карієри старшин. Я запропонув на цю посаду ген. Кушакевича, — також нашего бувшого однополчанина, якого здорові погляди в цій галузі військової справи мені подобалися. Генерал погодився з тим, щоби я був його першим помічником.