Гостюючи часом у мене, вони скаржились на те, що їх не задовольняв ні режим, ні методи навчання. Те, що я сам міг побачити, мені теж не дуже подобалось. Скидалося все скорше на масову виучку, ніж на індивідуальний вишкіл інструкторів. Дуже негарну ролю відогравав полковник-німець, якому був доручений вищий контроль над школою. Він надто нехтував моральний бік справи.
Була, по мойому, хиба і в загальному пляні педагогічного діла в армії. Думаю, що на часі була низка курсів — для піднесення фахового і морального рівня штаб-старшин. Треба було розпочати бодай з 4-ох місячного загального штаб-старшинського вишколу, аби вирівняти погляди на військове діло взагалі, щоби потім, за поміччю уже цих кадрів, відчинити серію окружних (при корпусах) обер-старшинських й підстаршинських вишколів.
Що ж, власне, було осягнуто за шість місяців, що нам післала доля?! Армія здобулась на приготування щонайбільше 800 молодих старшин, які, — мов та ластівка, — весни для арміїще не робили. Армія потребувала в той час перепустити через відповідний вишкіл бодай 10.000 обер-старшин й якийсь десяток тисяч підстаршин.
Генерал Юнаків, наша найвидатніша на той час фахова сила, просив мене одвідати в справі моєї кандидатури Ген. Штабу — підполковника Слівінського. Не знаю чому, але часто буває так, що у людини складається інстинктовне упередження проти другої людини, якої вона навіть й не знала ніколи. Так було і зі мною. Цього фаворита революції я дуже не любив. Пішов я до нього з тяжким серцем. Набундючена маленька фігурка, заложивши руки навхрест, велично попросила мене сісти. Якраз памятаю, мене особливо цікавив його профіль, бо гадав, що він, як чимало инших з наших військовиків, також хорів "на Наполеона". В розмові він був короткий. Я вклонився і пішов собі з сумом до дому, з вражінням, що цьому фаворитові революції пороху не видумати.
Ці відвідини зміцнили в мене переконання, що тяжко мені, з маркою "самостійника" й "ліберала", числити на посаду команданта дивізіі, хоч в самих гетьманських палатах були люде з Українців-гетьманців, що до мене особисто ставились з прихильністю. Тому я був дуже здивований, коли в спискові призначених знайшов і своє імя. Ліквідувавши службові справи, я поїхав на місце призначення — у Полтаву.
Розділ X
Залізничий корпус. — Полтава; перші вражіння від стику з кадрами 6-го армійського корпусу й 11-ої дивізії. — Важливіші моменти в житті дивізії й залоги. — Козацтво
Вже перед самим одїздом я був запрошений на побачення до міністра шляхів, інж. Бутенка, — палкого націоналіста-самостійника. В поступованню він був реалістом. Він не дискутував з новою владою на теми ідеольогічні, але просто увійшов до кабінету з думкою, у нових обставинах, не зовсім для нього приємних, робити українську справу.
В середині літа Бутенко й Осецький розпочали формування охоронного залізничого корпусу, куди запрошено позитивніші під оглядом національним елементи, які в нових формуваннях ген. Рогози, за браком стажу, мусіли задовольнятися, порівнюючи, невеликими посадами. Так опинилися "за бортом": полк. Кудрявців, Віктор Павленко й инші. Як мені здавалося, тримали вони певний контакт з партією самостійників. Зробили пропозицію й мені вступити в ряди корпусу. 3 залізничними військами я ніколи нічого спільного не мав й через те подякував за увагу.
Я довго думав над тим, як уряд Лизогуба міг взагалі погодитися на передачу залізниць в руки елементу, що був явно опозиційно настроєний до того ладу, який мав тоді запанувати на Україні… Пізніще це мені стало ясно.
Треба сказати, що найлегше було усталити в новому курсі добрі взаємовідносини саме з елементом військовим, який в більшости й тоді до жадних партій не належав, і коли цього не сталося, то треба це завдячити малій гнучкости військового міністерства та ближчого оточення гетьмана, яке свою енергію направило на те, щоб закріпитися особисто навколо булави, періферія-ж від них вислизала. Багато разів мені доводилось чути пізніш про те, як група військовиків й громадян намагалися прорвати цю штучну бльокаду, що її збудували докола гетьманського палацу, але "чакчири" й "аксельбанти" ретельно оберігали свої позиції. Тут ми маємо зайвий раз ілюстрацію до впливів "ближчого оточення" на справи.
В Полтаву я приїхав рано. Все ще спало. Використавши час, я обійшов добру половину міста. Лишалась стара репутація великого, гарного села заВорсклою.
Кількаповерхових будинків мало. Більше все "осібняки", обовязково з садками. Бруковані вулиці з тротуарами знайшов лише по магістралях. Нормально громадяне міста задовольнялися деревляними хідниками, які до того були дуже неупорядковані.
Подекуди були розставлені німецькі вартові та "парки гарматні й обозні", — ознака того, що місто знаходилося під зарядом німецького війська. Довідався й про місце постою штабу дивізії. Він був росташований в новому будинку ремісничої школи. Я сказав штаб, — властиво-ж це був лише завязок його, бо представляли його всього дві-три особи й то другого й третього порядку. Головне, в чому відчувався брак — це, що не було начальника штабу. Його заступав сотник. Команда корпусу (6-го) мала місце свого осідку також у Полтаві й це було для дивізії дуже зручне, тим більше, що командіром корпусу був генерал артилерії Слюсаренко — герой з японської війни, а в своїй галузі видатний спеціяліст. Генерал, хоч і не був прихильником нашої національної справи повною душею, але був лояльним й ретельним службовцем. Начальником штабу корпусу був ген. Гембачов, особа, що більше була зацікавлена в нашому русі. Проте, в Полтаві він був мало, більше перебуваючи у Київі, в Ген. Штабі.
В Полтаві мене очікувала мила несподіванка. Поміж старшими чинами дивізії було чимало таки патріотів й цілком на свойому місці, як спеціялісти, — досить мені назвати прізвища кількох полковників — Базильського, Бурківського, Алмазова та Крата й Вишнівського, так добре відомих нашому суспільству. Проте без "але" й тут не могло обійтись. Гальмував справу вихови дивізії мій перший помішник бригадір, полковник X. Найменше підкреслення з мого боку національного виховання кадрів змальовував він, як бажання внести в дивізію політику. Я це уважав за поважну перешкоду в дорученій мені справі, а тому, коли назбіралось досить матеріялу, я, не вагаючись, поставив в команді корпусу питання про перевод його до иншої частини, бо у мене йому нічого було робити. Корпусний апробував мій доклад і тим справа була вирішена. Дивізія пішла під знаком національним й все послідуюче життя її вже гармоніювало з місцевим патріотично-настроєним громадянством.
По основному організаційному пляну, що тоді переводився у життя, до піших дивізій були приписані, — що було доцільно, — й гарматні бригади. Не знаю вже з яких мотивів, — здається з тих, що виникали побоювання, щоби гарматні частини не потерпіли в спеціяльному навчанню, — їх знов було від дивізій відкомандіровано й поставлено в старе становище, яке було ще в часах дореволюційних. Я всеж таки мав час кілька разів відвідати наші гарматні кадри. Інтелектуально й фахово вони стояли дуже високо. Що-ж до свідомости національної, то треба було бажати більшого. Але як люде культурні, вони хутко надолужували й цю хибу. В особі начальника артилерії корпусу, полковника Пащенка (старшого), наші гарматчики мали доброго національного провідника й досвідченого інструктора.
Гарматчики були розташовані в касарнях, де ще в часі війни містилася піша військова старшинська школа, начальником якої був відомий в російській арміі автор тактики — полковник ген. штабу Анісімов. Присутність цього видатного теоретика в нашій залозі, коли необхідно було витворювати й нові підстави характеру теоретичного, було прийнято всіма з повним вдоволенням.