Питання стояло так: чому гайдамакам (а вони провадили своє формування в касарнях гарматчиків) видають зброю, а гарматчикам — ні?!
Переслухавши кількох бесідників, я взяв слово. Тиша — чути кожний рух, як зачиняються й відчиняються двері касарні. Я боронив позицію начальників: гайдамаки, мовляв, частина молода, потрібує вправ, а гарматчики знаходяться в зовсім инших умовах, і це кожний толковий, боєвий і чесний гарматчик зрозумів сам. Вислухали; жадної критики. Я питаю: може кому неясні мої вияснення, — мовчанка. Тоді бажаю ім вірно служити батьківщині й відїзджаю. Демагоги силкуються відновити загублений активізм, але помилки не винагородять, — питання переходить у стадію затяжну, а через те й менше гостру.
Був і такий випадок: у частинах відчувався брак тютюну. Ось хтось і кинув салдатській масі, що це жиди ховають тютюн: його багато, але вони хочуть на цьому мати гешефт. "Совіт" візьми та й благослови: зробити патрульнии обход усіх крамниць.
Комісар Лоський аж за голову схопився, бо й було з чого: це було на тодішні обстивини рівновартним благословенню на погром. На урядовій нараді, в якій узяв участь і наш прокурор, надзвичайно пряма й високоморальна фігура, ми рішили знову піднести це питання на спільному засіданню урядових та політичних інституцій, але й тут компромісової лінії не знайдено. На це треба було ще загального засідання у театрі. Тут діло виграно, — знов завдяки Українцям, які берегли місто. Численними пропозиціями підчас зборів так діло ускладнили, що в ініціяторів "погрому" не стало пороху на узасаднення своїх домагань. Правда, без маскаради не обійшлося: так, я бачив одного лікаря Українця в селянському жупані; одного старшину в шинелі без відзнак і т. д. Що-ж, коли цими простими засобами здобувалися позітивні рішення, то приходиться їх виправдати.
Так, латаючи одну справу, ми приходили до нової біди… Не легко було, але все-ж можливости для праці були. А до праці штовхала нас усіх якась жагуча жадоба здобутися на нові позиції в національній справі. Політичні провідники завжди тримали мене в курсі політичних подій; частенько я бував на їх засіданнях. Признаюся, що ще не завжди схоплював складну політичну обстановку й тому уважав за краще при голосуванню утримуватись. Цікаво було на цих сходинах. Тут можна було почути палку промову проф. Біднова, спокійно-розважливу аргументацію вчителя математики Вирового, перепалку с. д. Феденка — з "огненим" С. Романченком, який говорив голосно и може тому мав прізвище "Гармідер", хоча кінчав він завжди ясно зредагованою пропозицією. Бував на зборах и інж. Труба, комісар освіти, — виступав не часто, але коли входив у дискусію, то, завдяки своїм переконанням та вдумливій аргументації, позицій легко не здавав; його шанували й слухали з увагою. Були й соціялісти-федералісти, але сиділи здебільша тихо, наче соромилися. Вони були, властиво, радикал-демократи, а "с" причепили собі пізніше, бо цього вимагала революційна мода. Вперше тоді я познайомився на цих зборах і з п. I. Мазепою. Видно, що він не був ще призвичаєний до виступів, говорив річево, але, так-би мовити, сам конфузився своїх слів. Як тяжка артилерія, виступав завжди лікар Павловський. Ходили там і нашістаршини, але вони лише слухали й тулилися біля студентів, між якими висувався своїм активізмом ст. Б. Властиво, ці сходини й давали напрям усій нашій діяльности, гуртувалися біля них багато й инших патріотів. Так, помалу, творилася нова губерніяльна централя, яка у своїй діяльности числилася лише з центром у Киіві.
За пильною організаційною працею та реагуванням на численні випадки анархічного характеру, час біг хутко. "III. універсал" надійшов на нас, як сніг на голову. Памятаю, як за два дні до проголошення універсалу, зайшла до мене, на Єпіфанівську, група наших громадян, які повідомили мене, що Центральна Рада готує на 9/ХІ. свій 3-й універсал й при цьому запитали, чи не міг би я влаштувати з приводу цього важливого випадку параду. Я відповів, що, після моїх інформацій, залога цілком підготовлена піти під жовто-блакитним прапором. Умовилися — в день 9/ХІ. о 10-ій годині відбути збірку військ, службу Божу, параду військам, а потім демонстраційну дефіляду по місті. Не гаючи часу, я в тойже день оголосив військам наказ. Треба було чути, що піднялося в "Совіті". Але наша секція почувала вже під собою грунт. Пропозиція винесення мені недовіря (Совітом) не пройшла. Роздратовані опозиціонери висловилися: "Все одно ніхто не піде", "війська нам вірні". День 8/Х1. минув нервово, місто якось притихло, всім було ясно, що сторони вступлять у першу "стачку", міряли шанси: в українському таборі був рух, була певність, — національний момент домінував, споював усіх в одну родину.
Я хотів зробити все за козацькими звичаями, хотів використати день 9/ХІ., аби зміцнити в очах військ авторитет Центральної Української влади й місцевої — Катеринославської.
Вікарний єпископ довго не погоджувався особисто освятити нашу урочистість, але я йому сказав, що всю відповідальність беру на себе. Це його задовольнило і ми полагодили. Що до причту, то в мене залишилося вражіння добре, особливо протодіякон виявляв свою прихильність до нашої демонстрації.
Рано 9/ХІ. я вартував біля свого вікна, що виходило на проспект, бо майже більша частина гарнізону, особливо більш вартісні на ті часи — артилерія й кіннота — мали саме переходити біля моїх вікон. Але те, що, побачив, перебільшило всі мої очікування: залога в повному ладі машерувала на парад, оздобившися національними прапорами, а гайдамацький курінь навіть здобувся й на козацькі строї.
О десятій годині я був зі своїм штабом і конвоєм на місці паради. Досить велика Соборна площа була заставлена військом, громадськими та урядовимй організаціями. Особливо сильно були представлені залізничники, поштовики та відділи Вільних Козаків. На правому крилі, під великим, національних барв, губерніяльним прапором, стояла Губерніяльна Рада, на чолі з товар. голови проф. Бідновим. Після приняття рапорту від командуючого паради підполковника N. я обїхав війська й дивом здивувався, бо в лавах побачив чимало вояків — старшин, що по національности були Москалі або инші, хоча по походженню й з України. Це мені подобалося, бо між ними були прекрасні старшини. Я й досі памятаю начальника учебної команди піших частин, він здається був з Орла. Настрій святочний. Зовнішній вигляд військ не мав нічого спільного з тим хаосом, яке мені доводилося спостерігати в касарнях Катеринослава. Ще раз приходилось переконатись, що старі "ідеали" нічого й нікого вже оживити не могли. Обставини вимагали новихкличів, приступлення до урядової чинности нових людей.
Оглянувши війська, я удався до Собору, щоб особисто запросити владику в середину військового каре й тим перед усім військом продемонструвати почесну ролю церкви в нашій Українській Державі.
Не буду зупинятися ні на подробицях опису Служби Божої, що правилася по українськи, — при чому співав колосальний хор Петрівського, ні взагалі дуже імпозантної паради, в якій взяла участь також велика маса народу й численні організації инших народів, бо це відібрало б у мене багато часу, а зупинюся більше на моментах, що мали й політичне значіння. Напр., момент ушанування памяти Шевченка був такий гарний, що про нього не згадати було б гріхом: Я бачив, як усе поле схилило свої голови при співах кількасот голосів Заповіту; бачив, як військо й натовп опустилися на коліна, коли велитенський прапор, на якому був образ Шевченка, поволі й поважно рушив вздовж фронту військ. Ледви хто міг утриматися від того, щоб не пролити сліз, а дехто й зовсім не міг опанувати свої нерви.
Жменькою слів я поздоровив війська з історичною подією, а потім особисто повів їх на почесний марш перед Губерніяльною Радою.
За церемоніялом пішли привіти й з'ясування цього моменту військам та народнім масам політичним проводом, а потім — остання точка наміченої програми — дефіляда по місту з таким розрахунком, щоб перейти походом повз Городську Думу, деякі урядові установи, а особливо повз "Совітдом". Тут був найцікавіший момент, який відбився на всіх дальших подіях і тому на ньому зупиняюся.