Про свій намір я нікому не сказав, бо обставини, при яких мені прийшлося працювати, тоді дуже ускладнялися постійною присутністю в штабі військового комісара або його заступника, який хоч на загал був гарним старшиною, але занадто захоплювався суто-російською революцією, з її ворожістю до українства.
Віддавати телефонні розпорядження в присутности такого "гостя" було ділом зовсім не легким і лише через те, що революційна техніка у "червоних" ще на всі чотири шкандибала, я переміг. На 3-ю годину наші частини захопили всі важні пункти, а звязок поміж нимиутримували наші броневі авта. В тім самім часі в "Совітському домі" йшла надзвичайно гостра дебата; але вона втратила всякий зміст, коли дійшла вістка про військову акцію. — Розпочалася буря, але на цей раз у "шклянці води".
На другий день мене викликав до телеграфного апарату в Одесі підполковник П-ко. Він сказав мені, що його призначено за військового комісара на Одеську Округу, що з Київа йому дано розпорядження повідомити мене, що в Центральній Раді висунуто мою кандидатуру на Начальника всіх військових шкіл України і що, в наслідок того, я маю не гаючись виїхати до Київа. Моїм заступником призначається полковника X.
Момент був дуже гострий, проте мойому заступникові я лишав справу на добрій дорозі. Наші старшини побоювалися, аби не зроблено мені наприкінці якої шкоди, тому мій відїзд до Київа перейшов властиво у формі боєвої виправи: патрулі, кулеметні застави по шляху до станції, а на самій станції мене просто оточили козаки. Прощання було не довге, але дуже сердечне.
Так скінчилося моє перше перебування на Катеринославщині; нагально я приїхав туди й так же несподівано покинув її. Я не можу поскаржитись на часи мойого першого перебування на Катеринославщині: було тяжко, але була свідомість позитивної роботи, завдяки домінуванню моменту національного. Не то буде пізніше, коли наші люде й на горі і на низах розпічнуть ділити шкіру медведя, не опанувавши його міцно. Позіції беруться порівнююче легко, але утримати їх значно тяжче. На слідуючих сторінках читач знайде багато прикрого, тяжкого, що буде стискати серце. 3 тим більшою вдячністю я пригадуватиму часи мого першого перебування у Катеринославі. Запоріжжя, хоч і залюднене багатьома иншими народностями, не змогло стерпіти того, щоб воно опинилося за кордоном України. Всіма можливими способами виявляло воно свою волю. За ввесь час мойого перебування, я ніколи не бачив, аби жовто-блакітний прапор був потоптаний. Козак його підніс і міцно тримав. В діячах Катеринославщини він на той час знайшов однодумний провід, — в цьому й увесь секрет, що з третього місяця в грудні 1917 р. Губерніяльна Рада вийшла на перше.
Розділ IV
Київ у зимі 1917/18. — Моя кандидатура на керовництво в галузі військово-педагогічній знята. — Наближення до самостійників. — Поїздка в Одесу
Київ, може найгарніше місто на цілому Сході, в ці зимові місяці ніколи не виглядав добре. В умовах революційної розрухи він був занедбаний. Починаючи від самого великого, але незграбного й брудного головного двірця залізничного, далі по великих магістральних вулицях, що ведуть приїзжого аж до центру міста, на кожному кроці було видно сліди непорядку; було видно, що "хам" використовував вигідну для нього ситуацію — боротьбу за владу поміж старим російським урядом і новим претендентом на нею — Українською Центральною Радою. Змагання за владу забирало усі сили сторін, а на боротьбу з" хамом", який, властиво, був уже фактичним володарем політичного моменту, ніхто не звертав уваги, а він — "хам", — почувши вільну руку, наклав на все столичне місто відбиток бруду, халуйства и безсоромности.
Український Військовий Секретаріят тоді саме переносився зХрещатика на Фундуклеївську вулицю, до відомого будинку Галагана. Дістати авдієнцію у Секретаря військових справ С. Петлюри, як це показалось, було не так легко, а для мене особисто сполучилося і з певними неприємностями. В почекальні на мене звернув увагу якийсь полковник, високий, родовитий, з "запорожськими вусами", а в устах у нього безпереривно стирчав український чубук. Оглянувши мене своїми проникливими очима, він запитав мене, в якій справі я прошу побачення у Військового Секретаря. Відповів я йому, — щоби тим показати свою добру волю до вивчення української мови, — на мішаній українсько-російській мові. Йому це не сподобалося. Виріс я поза Україною й мову студіював лише з книжок. Але мені здавалося, що ті, хто закликав мене до нової діяльности, мусіли-б це знати, й певно більш потрібували моїх педагогічних здібностей та військового стажу, аніж мови, значіння й змісту якої в нашій справі я ніколи не зменшував. 3 першого дня нашої національної революції я був під українським прапором і потішав себе думкою про деякі позитивні здобутки в моїй діяльности.
Виведений з рівноваги зарозумілістю полковника, я запитав його, — яким правом він мене розпитуе. У відповідь я одержав:
— Я полковник Пількевич, вартовий отаман при Військовому Секретарі.
По обличчю мойого співбесідника я бачив, що його теж вразило моє запитання. Як то так, мовляв, що я його не знав?… Ми опинилися на вузькій стежці. Наша розмова нагло прийняла досить темпераментний характер. Щоб покінчити її, я відрубав йому — "ну, ми ще будемо бачити, пане полковнику, хто з нас більше прислужиться Україні: Ви, з Вашою удосконаленою мовою, чи я, з моїм "волапюком"!
В наслідок цього інциденту, моє побачення з С. Петлюрою наступило аж за два тижні й трівало лише кілька хвилин. Навколо України точилися такі скомпліковані події, що ця галузь військової справи, його, як мало знайомого з роллю запілля для фронту, природньо могла особливо й не цікавити. С. Петлюра порадив мені "виготовити проект". Між иншим, по характеру розмови я бачив, що епізод з Пількевичем йому відомий.
Позиція Пількевича, як інтелектуальної сили, у Військовому Секретаріяті навіть на той час не була дуже сильною. Але з ним числилися, як з людиною, що мала певний партійний стаж. Тим більше, що полковник Пількевич у нашій справі все-ж таки не був підрядною фігурою. Зазнав він і вигнання. Пізніше відповідальних ролей на себе не брав. Тримався більше як "дорадник", — це його вигідно відріжняло від инших.
Особисто я з ним уже не мав жадних зносин. Лише в таборі Ланцут, у Польщі на еміграції, він на мою шану влаштував обід, на якім в коротенькій промові змалював присутнім те побачення, про яке я вище згадав. Свою промову він закінчив оригінальним запитом до присутніх: "Я, панове, прошу вас, самі зважте: хто саме з нас двох зробив більше для України? Мені тоді дуже подобалася його джентльменська поведінка, якої так взагалі бракувало нашим діячам від революції.
Я зупинився на полковникові Пількевичові з тих ще причин, що, на мою думку, він був яскравим заступником Українців-романтиків, які надто велику вагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "с" (соціаліст), Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими вимірявся патріотизм, кваліфікувалася людина, як робітник. А скільки звідси сталося лиха!… А часи були й гострі й складні, — власне тоді рішалася доля України. Коли шукати "пропащего часу" в наших новітніх подіях, то саме там, — наприкінці 1917 року. Центральна Рада — колектив — була на схилі й з кожним днем все більше й більше тратила в масах свій авторитет. Грунт вислизав з-під ніг. Відчувалась туга по людині, що, як досвідчений стерничий, взяв би справу у свої міцні руки, бо зовнішні обставини не були вже такі злі, — наші сусіди й на півночі й на заході переходили теж тяжкі часи. В добу, що вимагала ясного рішення, визначення лінії поведінки, Рада "радилася" про доктрини, в своїх рішеннях спізнювалась й тим самим сама готовила собі заступників, — у Харькові (большевики) й на Полтавщині (Гетьманці).