20.Пилипенко — голова літ. організації «Плуг». Тоді ще персона ґрата, а потім розстріляний.
21.Голоскевич і Титаренко мали в руках своїх видавництво «Слово», яке видавало мало книжок, але зате тільки добірні речі. Сковорода — натяк на В. Петрова.
22.Де Бальмен, якому присвячував дещо Шевченко, — натяк на Мих. Новицького, шевченкознавця, який писав про мочемордів.
23.Властиво не Соломон, а Самуїл Щупак, літератор — критик, редактор газ. «Большевик».
Якихнебудь маніфестів «неоклясичної школи» годі було б шукати, бо ніяких «програм» вони не намічали. Та й сама назва «неоклясики» була випадкова й вказувала лише на те, що поети, яким її причеплено, хотіли вчитися у клясиків, цебто майстрів, які дали нам невмирущі зразки поезії, а це, розуміється, було не на руку «поетам», які нічого не хотіли вчитися, ні стискати себе жадними нормами і ненавиділи все, що стояло вище їх. Заздрість, кар'єра та гроші були єдиними рушіями їхньої механічно-бездушної «творчости». Від тої «черні» відмежовувався Зеров в одному із своїх ранніх російських віршів, Якубовському присвяченому:
И на стезях, нам уготованных,
мы видим только, верь-не-верь,
разбойничков, увы! раскованных
и распоясанную зверь.
Но нас не тронет злая лапища,
мы очертим волшебный круг,
а в круге — муз святые капища
и цицероновский досуг. (1920)
У 1920 році «розперезана звірина» і «розкуті розбишаки» репрезентовані були, розуміється, не одною літературною шантрапою. Отож, окреслити зачарований круг, замкнутися у ньому — то був, може, єдиний у ті часи вихід.
Згодом довелося поборювати «гуртківство», бо приналежність до організації «Плугу» чи «Гарту» почали вважати за прикмету письменницького хисту і патентом на талановитість. На диспуті 1925 року Зеров казав: «Ми повинні протестувати проти гуртківства й гурткового патріотизму, гурткової виключности в наших літературних відносинах... Притаманність до гуртка як критерій істини, — проти такого критерія істини у всякому разі ми повинні протестувати». Отож і неоклясики не становили гуртка. Дуже вірно схарактеризував у статті «Микола Зеров та Ів. Франко» («Рідне Слово», ч. 6) неоклясиків Віктор Петров, який дуже близько стояв до тої групи: «Гуртківства не існувало. Зеров був тільки центром тяжіння... Були зустрічі друзів, і не було ні зборів, ні організацій, ані «основних завдань». Даючи повний простір один одному, неоклясики ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки. Наявне становище речей переростало принцип. Не існували жадні обмеження. Ніхто нікого ні до чого не зобов'язував. І саме це ґарантувало міцність зв'язків. Свобода творчої манери й поетики була далеко більшою мірою характерна для представників групи, ніж «неоклясицизм» як такий. Не неоклясицизм є властивий для «школи неоклясиків», а свобода від неоклясицизму». Далі Петров цитує слова Зерова зі статті 1926 року, де той підкреслював універсалізм і внутрішню свободу як провідну засаду мистецтва, проклямованого неоклясиками: «Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки. Однаково перекладали і «Залізні сонети» німецької робітничої поезії, і давніх римлян, і польських романтиків. їм однакові гексаметри і октави, чотиристопові ямби і вільний вірш. От чому вони воліють свою назву «неоклясики» брати в лапки...»
Страшна плутанина понять в мізках молоосвіченого молодняка письменницького спричинилася до того, що мистецтво, яке черпало не з джерела сучасности і не замикалося в тісні рамки свого регіонального простору, почали вважати за щось вороже, ідеологічно шкідливе, та не бачили межі, яка ділить свідому майстерну стилізацію від звичайного наслідування і папужництва. Це було так, якби майстра, який по-мистецьки відтворює античну вазу, почали називати рабським наслідувачем; цебто плутали творче недолужництво з наймастернішою вмілістю філігранної роботи.
Це явище дуже влучно характеризує В. Петров у тій самій статті: «Письменники і критики, що звикли ототожнювати «українську літературу» з «реґіоналізмом»... кожен прояв а-реґіонального мистецтва сприймають як не-літературу, як «мистецтво, що існує ради мистецтва». Вони, починаючи від Загула-Савченка, розглядають якісну літературу як невластиво українську, як літературу на ґрунті літератури, і, змішуючи стиль з стилізацією, тлумачать твори, позбавлені ознак реґіоналізму, як наслідування, переробку і переспів. Реґіоналізмові народників і модерністів «неоклясики» протиставляють вимогу літератури «високого стилю», літератури, яка воліє не бути провінційним відгомоном російської або європейської, а опосісти рівноправне місце в колі світових літератур».