Неоклясики вчились у поетів, що твори їхні давно визнано за клясичні, зокрема у парнасців; звідси прагнення до досконалости, що його як «загальну лінію» намічає Зеров в одному із своїх сонетів:
МОЛОДА УКРАЇНА
Коли ж то, Господи, мине нас цяя чаша,
ця старосвітчина і повітовий смак —
ці мрійники без крил, якими так
поезія уславилася наша.
От Петька Стах, містечковий сіряк,
от Вороний, сантиментальна кваша.
О, ні! Пегасові потрібна інша паша,
а то — не вивезе, загрузне неборак.
Прекрасна плястика і іконтур строгий,
добірний стиль, залізна, колія —
оце твоя, Україно, дорога:
Леконт де Ліль, Хозе Ередія,
парнаських гір незахідне сузір'я
зведуть тебе на справжнє верхогір'я. (1921)
Тому й плекання чітких форм, про що говорить другий сонет Зерова «Клясики»:
Ви вже давно ступили за поріг
життя земного, лірники-півбоги,
і голос ваш — рапсодії й еклоги —
дзвенить ві тьмі аїдових доріг.
І чорний сум, і сірий жаль наліг
на беріг ваш — на скитські перелоги:
Вже ні жерці, ні маги-педагоги
не вернуть вас на наш північний сніг.
І ваше слово, стиль, калагатія —
для нас лиш порив, недосяжна мрія
і гострої розпуки гострий біль.
І лиш одна ще тішить дух естета,
одна відроджує ваш ясний стиль —
ясна й дзвінка закінченість сонета. (1921)
Зеров зокрема вчився не лише у парнасців, а ще й у античних поетів, греків і переважно римлян. Завжди я його заставав за перекладом Вірґілія, Горація, Марціяла та інших, а всі поети вчилися мови у Зерова. Багатство його словника було незрівняне. Навіть Тичина і Рильський давали йому перечитувати свої рукописи, перед тим як їх друкувати. Це була людина, яка дивувала своєю незглибною пам'яттю, бо міг він цитувати цілими сторінками не лише українських авторів, а також Пушкіна та античних, знав історію переяславчан та родів їхніх, міг на вечірках без кінця сипати спогадами, зачаровуючи слухачів; прилюдні промови свої пересипав дотепами, коли бив противника, то нищив його ущент своєю спокійною іронією. За ту гострість багато людей ненавиділо Зерова, не любив його навіть такий письменник, як Підмогильний, вивівши Зерова у своєму романі «Місто» під іменем Світозарова. Поет, так немило трактований Світозаровим, ніби то був (як мені під секретом довірив Підмогильний) Плужник. Я не знаю, оскільки описаний факт відповідає дійсності, але ж не раз доморощені письменники приносили критикам стоси своєї безвартїсної продукції і вимагали, щоб її за два-три дні перечиталося. Розуміється, Плужника аніяк не можна зарахувати до тої сірої маси. Але ж критикам, на підставі гіркого досвіду, доводилося бути стриманими, а часом і гострими до нових поетів, що їх бачилося вперше.
Щось «програмного» ледве намічено в одному з віршів Драй-Хмари:
Я світ сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала променні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п'янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Драй-Хмара справді вибирав слова рідкі й мало вживані, що не втратили свого золотого блиску, як втрачають його монети, переходячи з рук в руки.
Якийсь натяк на мету поета, дуже загально зформульований, можна знайти й в одному вірші Филиповича:
Не злато, ливан і смирну
приносять троє царів, —
весняну радість безмірну
віщує соняшний спів.
- - - - - - - - - - - - - - - -
- - - - - - - - - - - - - - - -
І навіть дано Орфею
не слова летючий дим —
всевладну силу, щоб нею
і камінь зробив живим.
Отже, мета поета — дати те сильне, потужне слово, що, подібно Орфеєвому співу, вміло б зачарувати звіра і камінь. Це, розуміється, не програма, а висока недосяжна ціль, яку повинен собі ставити поет: ділати на людські серця так, щоб з' камінних вони стали живими.