Що спільного могло таке наставления мати з наставлениям незчисленних одописців, що виконували «соціяльне замовлення»?! Та врешті поетові й мовчати було невільно, якщо він заявив себе поетом; він мусів славити; що саме славити, це заздалегідь йому визначено. А визначав той невиразний «хтось», що не мав обличчя, ані індивідуальности, про якого я писав у «Проклятих роках »:
Йому до дна віддати треба душу,
щоб він пообтинав їй рештки крил...
щоб, розкроївши скальпелем нам лоб,
він кожну думку брав під мікроскоп...
Мовчати ти не смій: співай, як птиці,
хвалу йому труби і в бубон бий.
Цікаво спинитися ще на генезі віршів, писаних під заголовком «Саломея ».
У Києві влітку 1919 р. в «Соловцовському» театрі була поставлена Вайлдівська «Саломея». Всі ми ходили на цю виставу, щоб упиватися чарівними вайлдівськими метафорами та подивитися на пристрасний танець Саломеї, що його артистка мистецьки виконувала. Филипович реагував на цю виставу сонетом:
Хай проклинав пророк Йоканаан
під полотняним небом Іудеї, —
над всім лунав лиш голос Саломеї,
сліпили плечі і зміївся стан.
І пристрасть, мов незримий ураган,
неслась в партер, до льож, до ґалереї,
і захисту вже не було від неї,
коли танок схопив тебе у бран.
Сліпа жаго, непереможна вродо!
Ти спопелить могла б життя народу,
ти засмутила б соняшну блакить!
Перед тобою голова кривава,
й своє життя ти віддаси за право
в людській уяві вічно жить!
Інакше поставився Зеров. З приводу танця Саломеї, який вона виконувала з головою пророка в руках, він, скривившися, сказав мені: «Це тільки семітська розпуста». Відповіддю його на вірш Филиповича був сонет, йому присвячений, якого знайдено в «Камені»:
Там левантійський місяць діє чари
і колихає в серці теплу кров,
там диким цвітом процвіла любов,
і все в крові — шоломи і тіяри.
А з водозбору віщуванням кари
гримлять громи нестриманих промов...
Йоканаан... не ясний шум дібров, —
в його словах пустиня і пожари.
І Саломея!., ще дитя (дитя!),
а п'є страшне, отруєне пиття
і тільки меч і помсту накликає.
Душе моя! тікай на корабель,
пливи туди, де серед білих скель —
струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
Останньому рядкові Зеров хотів надати редакцію: «Стоїть струнка, мов промінь, Навсікая», бо звучало б воно тоді ритмічніше; але я порадив зберегти слово «чиста» для контрасту з Саломеєю. Тему Навсікаї Зеров розгорнув у другому сонеті «Навсікая», де гелленську стихію вітав як цілющу, що рятувала від темної згуби азійсько-розпусної пристрасти, і це цілком відповідало його чистій натурі:
Ясна й цілюща, мов жива роса,
рожевим сплеском еллінського моря
йому сміється радісна краса.
Це була стихія того життєрадісного греко-римського мистецтва, яке потім вітав Хвильовий у своїй візії азіятського ренесансу.
Цікаво, що на тему «Саломеї» відгукнувая й Маланюк, умістивши в X ч. «Вісника» за 1935 рік два вірші, взявши до них мотто з Филиповича. Трактування теми у нього подібне до зеровського:
Не в жовтій Іудеї — в Україні
лунав пророка грозовий проклін,
і дим рудий стеливсь в глибокій сині,
а бив на шолох старовинний дзвін.
І далеч звала... Але блудний син,
спинивши дух, в танець вдивлявся плинний,
очей не зводив з пристрасної спини,
з п'янючих стегон і крихких колін.
Вона пливла в гарячій, млосній млі,
невтомна і досвідчена у злі,
гадюка у мереживі завоїв —
не Суламіта, що — як легіт піль,
не Рут, що в колосках збирала біль,