лиш Саломея — темна згуба гоїв!
Іродіяда якось і мене втягла у своє зачакловане коло, коли дирекція харківської державної опери доручила була мені перекласти лібрето Штравсової опери «Саломея». Скінчивши роботу, я поїхав до Харкова здавати її, і тут трапилася мені трохи кумедна пригода. Кімнати вільної в готелі годі було шукати, а година була вже вечірня. Отже, я, не довго міркуючи, пішов до театру. Відчинив мені сторож, що був уже добре напідпитку, й одразу погодився дати мені нічліг, ввів до своєї дуже теплої кухні, поставив на стіл дві величезні яєшні та горілку й почав частувати. Я спробував був відмовитися, але він так грізно стукнув кулаком по столі, гримнувши, що гості його не сміють відмовлятися, що я одразу побачив, що тут не до жартів. Жалкувати не довелося, бо яєшня була добра, та й горілка непогана, хоч і самогонна. По вечері гостинний сторож повів мене .до театральної залі й запропонував приміститися на м'ягких кріслах. Я .спробував був лягти між 1-им і 2-им рядом, бо з двох боків мав тоді спинки крісел, що не давали скочуватися на підлогу. Але господар мій заперечував: «Ні! Вам особлива честь! Лягайте у першому ряді». Він домагався цього з такою грізною настирливістю і п'яною упертістю, яка й тут не допускала жартів. Отже, я мусів поступитися і перебрався в 2-ий ряд, лише коли він пішов спати.
Дивна то була ніч: відкрита сцена з якимись фантастичними риштуваннями декорацій та бліде місячне світло, яке просотувалося звідкісь згори, певно, крізь скляну баню, і робило все ще фантастичнішим. Але спалося добре. Ще сторож, мавши мене за актора, зауважив був, що певне я приїхав на другорядні ролі, бо, якби на перші, то директор заздалегідь зарезервував би був покій в готелі. Я, людина, що не може взяти жадної ноти, радо погодився з цією версією, і мій гостедавець мабуть дуже радів з своєї догадливости. Це якось зближувало мене з ним, сприяючи створенню відповідної, напівтовариської атмосфери.
На жаль, опера «Саломея» ні разу не пішла на український сцені. Голосові партії були надто важкі і вимагали для себе співців .з дуже великим діяпазоном, яких не знайшлося. Отже, праця моя, очевидно, даремна була.
Коло 1930 року Держвидав погодився був видати виготовлену неоклясиками перекладну антологію французької поезії, передмову до якої написав професор Степан Савченко. Антологія ця містила вірші найвизначніших поетів Франції і Бельгії. Зеров дав переважно переклади з Ередія і Леконт де Ліля, Рильський — Метерлінка, Филипович — Бодлера, Драй-Хмара — Метерлінка і Маллярме. Я дав поодинокі речі з Рембо, Верлена, Вергарна, Мореаса, Семена, Валері, Ґотьє, Леконт де Ліля. Включили й дещо з таких поетів, як Аполінер і Кокто. Матеріял був зданий до друку. Але київські держвидавці певне самі злякалися своєї сміливости, бо антологія ця так і не побачила світу і десь загинула у редакційних архівах. Втрата ця для української поезії неоціненна, бо переклади були майстерні. Саме тоді Драй-Хмара, переклавши «Лебедя» Маллярме, написав свого вірша «Лебеді», що, опублікований у «Літературному Ярмарку», наробив стільки галасу. Дехто (як проф. Савченко) не радили йому друкувати, але поет не послухався. Вірш той мав форму сонета. Хоч він і досить відомий, але може не всім, тому дозволю собі навести його тут:
На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них зими погрози.
О, гроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
Рептильна критика враз накинулась на автора, тавруючи цей вірш, як контрреволюційний. Даремне той опублікував листа, де зазначив, що під, «ґроном п'ятірним» треба, мовляв, розуміти ґроно французьких поетів-унанімістів, до якого належали Дюамель, Аркос та інші… Йому не повірили, та й важко було повірити хоч би тому вже, що слова «крізь бурю й сніг» віддавали наголовок однієї зі збірок Рильського. Алегорія була більш ніж прозора. З того моменту почалася нагінка на Драй-Хмару.