Один із віршів Зерова, писаних незадовго перед вигнанням, коли Зеров їздив до Московщини, шукаючи місця, де б йому можна було осісти, щоб урятуватися від нагінки на Україні, має за мотто слова Шевченкові:
А може ще добро побачу,
а може лихо переплачу?
Вірш той такий:
Тут теплий Олексій іще кріпиться зрана;
Скрізь під ялинами хрумтить легкий льодок,
і струмні талих вод до торфяних річок
іще не гомонять... і сіра далеч тьмяна.
Оні! в пустелі цій не випадає манна,
сидить лише гризот неублаганний смок
ідушить тугою мій виснажений крок...
Смутна, о земле, ти! Скупа, обітованна!
А може це не ти, а сам я туманію…
чи ж скоро у мені, о теплий Олексію,
минеться туга, біль, розтане темний лід?
Чи скоро пролісок проклюнеться для мене?
і, рястом криючи утрати глибший слід,
заграє, зацвіте надії тло зелене?
Але вже за якийсь місяць, перед 1 травням, його заарештовано, Сталося це після того, як восени перед цим Зеров переніс глибоку для нього трагедію — смерть єдиного сина. Ця смерть зробила його байдужим до всього і до власної долі. Усі обвинувачення на себе, що їх йому підсовував слідчий, він, не читавши, підписував, підкреслюючи тим, що всі ті «зізнання» вимушені, все наклепи і брехня, а тому не варто й читати. Зовсім іншої тактики дотримувався Драй-Хмара: він уперто заперечував усі брехливі на нього наклепи і не визнавав жадної йоти вини за собою. Та це його не врятувало. Його . неприлюдно судила «трійка», заславши на Колиму у східній Азії. Отже, не було жадного способу уникнути незаслуженої кари. Присуд винесено заздалегідь, вже задовго перед арештом; залишалося тільки грати комедію, побавитися в суд, на якому не тільки жертва, а й слідчий знав, що аніяких фактів нема, а що доводиться їх видумувати. Бо чи ж не кумедним звучить обвинувачення, що такі далекі від політики люди, якими були оті кілька поетів-учених, організували страшну змову і готували атентати на можновладців?
Щоб усвідомити собі всю жорстокість кари, треба уявити собі, яку страшну трагедію переживав Зеров, втративши свого сина і дійшовши Д° стану цілковитої байдужости до своєї долі. В той саме час його арештовано і тягнено на допити. Мабуть, згадавши Шевченкові рядки:
Один я на світі — стебло серед поля,
його буйні вітри полем рознесуть.
Зеров 1934 року дише на смерть сина рядки:
То був щасливий десятьлітній сон.
Тая повно кров у жилах пульсувала,
і екстатичних сонць ясні кружала
злітали в неба голубий плафон.
І був там кожний рік на інший тон,
на кожнім дні своя печать лежала,
і доля, бачилось, така тривала,
не знатиме кінця і перепон.
Вмить розійшлося чарування щасне:
осіяній день, тепло і сонце ясне
побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
вся думка з білим і смутним горбом
немилосердно — ранньої могили. (20.ІХ. 34)
Мені недавно оповідала одна людина, що в 1934 році читала в Києві листа з заслання, в якому сповіщалося, між іншим, що Зеров помер на вигнанні, захворівши на тиф. Такі самі чутки ходили про Филиповича, жінка якого, лишившись у Києві, збожеволіла з горя. Обом поетам у «Попелі Імперії» присвячено оці уступи:
Так прудко й борзо вітер нас поніс
з-над лісу чорного над море Біле,
що тільки назви місць, як маяки,
крізь морок підсвідомости зоріли:
Лухтонга, Кандалакша, Соловки