Выбрать главу

і знов безмежні торфяні болота,

березняку дрібного острівки...

Хто хоче в тім бору перебороти

самотній сум і ронить до долонь

свої думки, немов крупинки злота?

Йому в душі ще жевріє вогонь.

Віддаючися тужним снам і мріям,

що вітерцями обвівають скронь,

він марить «теплим Олексієм».

Усе в минулому, в колишніх днях.

Кінець і радощам, і всім надіям.

Та іскри ще спалахують в очах.

Згадає Київ щастя невтривале,

і квітне вже журба його в словах:

«На кожнім дні печать своя лежала,

і кожний рік там був на інший тон,

і екстатичних сонць ясні кружала

злітали в неба голубий пляфон».

І далі ми пішли. Десь промінь злотний

у тундровій баюрі догасав,

і голубень гойдався в млі дрімотній.

І хтось болото заступом копав.

Здавалось теж лице його знайомим,

та зміненим, і я не пізнавав.

Наблизившись, спитавсь я, у якому

він злочині попавсь, що мусить тут

покутувати гріх. Я був відомий

поет, а нині тільки нервів жмут,

він відказав: «Я славив землю, вітер

І радісний простір. І ось на суд

попав за те, за що скарав Юпітер

того, хто зважився змігтися з ним.

Читав я між зірок — небесних літер.

Мене не вабив слів летючий дим,

а влада співу, що дана Орфею,

щоб мертвий камінь став від чар живим.

Я вславив яру пристрасть Саломеї,

яка жагою спалює поля.

Упала туга, як важка керея,

і одягла мене, мов короля.

Хотів я стать над чорною ріллею,

як небо, гордий, сильний, як земля,

і скарано мене, як Прометея:

Цей ґрунт копає вже чимало літ

лопата в ямба такт і в такт хорея».

Тут я пізнав того, хто, мов ґраніт,

обточував свої рядки різьблені,

і вже хотів я дати відповіт,

та знову вихор налетів шалений,

мене й мого супутника вхопив

і довго мчав, як навіжений.

Щодо Драй-Хмари, то мені до рук потрапили його листи, писані з вигнання, які дають нам точну картину того життя на висланні і навіть описи природи, якою він, як поет, цікавився. З тих листів ми бачимо, що на перших порах засланцеві ведеться сяк-так, навіть непогано, якщо міряти міркою каторжного життя.

Але по деякім часі становище міняється. Режим Єжова створює умовини, при яких засланці мають вигинути. Драй-Хмара, людина крепка і кремезна, ворочає легко камінням, стає навіть стахановцем, але при тих нових умовинах сили його поволі тануть, життя згасає, згасає надія на поворот. З дивним чуттям перечитував я ті листи, писані майже перед 10 роками, цей немовби привіт, що його приятель посилав мені з потойбік гроба, ці людські документи, що розгортали передо мною трагедію людини невинної, назавжди відірваної від родини і рідного міста і закинутої в далекий край, чужий і негостинний. Але навіщо я буду говорити про нього, хай він сам, своїми словами заговорить до читача, мертвий до нас живих, мертвий тілом, але духом живий. Це листування мусить з'явитися окремою книжкою, повністю. Я ж подаю тут тільки невеличкі уривки, по кілька рядків із деяких листів.

27.V. 36. Чіта.

На початку червня буду, мабуть, у Владивостоці. Куди звідти направлять, не знаю — може, на Колиму. З Владивостока напишу, їду з ешелоном, де біля 1.500 чол.

2.VI. 36.

Мене обвинувачували по ст. 54 парагр. 11,8... Брехливих наклепів не досить було, щоб віддати мене під суд, а тому мою справу виділено окремо. Особлива нарада постановою від 28.III. постановила за контрреволюційну діяльність засадити мене до північно-східніх таборів на 5 років. Думаю, що це Колима. Постанова особливої наради була мені оголошена 13 квітня, а 16-го мене вивезли з Києва. Я всіма способами намагався повідомити вас, щоб дістати дещо на дорогу, але дарма, і я поїхав, не попрощавшися з вами, мої любі. В Колимі рік зараховується за два, і тому я надіюся визволитися раніше... У вагоні спека, я сиджу в одній сорочці і граю в доміно. Я бачу, і в моїй уяві встає любий, дорогий Київ, ви, мої ненаглядні, і останнє побачення в півтемній комірці.