і знов безмежні торфяні болота,
березняку дрібного острівки...
Хто хоче в тім бору перебороти
самотній сум і ронить до долонь
свої думки, немов крупинки злота?
Йому в душі ще жевріє вогонь.
Віддаючися тужним снам і мріям,
що вітерцями обвівають скронь,
він марить «теплим Олексієм».
Усе в минулому, в колишніх днях.
Кінець і радощам, і всім надіям.
Та іскри ще спалахують в очах.
Згадає Київ щастя невтривале,
і квітне вже журба його в словах:
«На кожнім дні печать своя лежала,
і кожний рік там був на інший тон,
і екстатичних сонць ясні кружала
злітали в неба голубий пляфон».
І далі ми пішли. Десь промінь злотний
у тундровій баюрі догасав,
і голубень гойдався в млі дрімотній.
І хтось болото заступом копав.
Здавалось теж лице його знайомим,
та зміненим, і я не пізнавав.
Наблизившись, спитавсь я, у якому
він злочині попавсь, що мусить тут
покутувати гріх. Я був відомий
поет, а нині тільки нервів жмут,
він відказав: «Я славив землю, вітер
І радісний простір. І ось на суд
попав за те, за що скарав Юпітер
того, хто зважився змігтися з ним.
Читав я між зірок — небесних літер.
Мене не вабив слів летючий дим,
а влада співу, що дана Орфею,
щоб мертвий камінь став від чар живим.
Я вславив яру пристрасть Саломеї,
яка жагою спалює поля.
Упала туга, як важка керея,
і одягла мене, мов короля.
Хотів я стать над чорною ріллею,
як небо, гордий, сильний, як земля,
і скарано мене, як Прометея:
Цей ґрунт копає вже чимало літ
лопата в ямба такт і в такт хорея».
Тут я пізнав того, хто, мов ґраніт,
обточував свої рядки різьблені,
і вже хотів я дати відповіт,
та знову вихор налетів шалений,
мене й мого супутника вхопив
і довго мчав, як навіжений.
Щодо Драй-Хмари, то мені до рук потрапили його листи, писані з вигнання, які дають нам точну картину того життя на висланні і навіть описи природи, якою він, як поет, цікавився. З тих листів ми бачимо, що на перших порах засланцеві ведеться сяк-так, навіть непогано, якщо міряти міркою каторжного життя.
Але по деякім часі становище міняється. Режим Єжова створює умовини, при яких засланці мають вигинути. Драй-Хмара, людина крепка і кремезна, ворочає легко камінням, стає навіть стахановцем, але при тих нових умовинах сили його поволі тануть, життя згасає, згасає надія на поворот. З дивним чуттям перечитував я ті листи, писані майже перед 10 роками, цей немовби привіт, що його приятель посилав мені з потойбік гроба, ці людські документи, що розгортали передо мною трагедію людини невинної, назавжди відірваної від родини і рідного міста і закинутої в далекий край, чужий і негостинний. Але навіщо я буду говорити про нього, хай він сам, своїми словами заговорить до читача, мертвий до нас живих, мертвий тілом, але духом живий. Це листування мусить з'явитися окремою книжкою, повністю. Я ж подаю тут тільки невеличкі уривки, по кілька рядків із деяких листів.
27.V. 36. Чіта.
На початку червня буду, мабуть, у Владивостоці. Куди звідти направлять, не знаю — може, на Колиму. З Владивостока напишу, їду з ешелоном, де біля 1.500 чол.
2.VI. 36.
Мене обвинувачували по ст. 54 парагр. 11,8... Брехливих наклепів не досить було, щоб віддати мене під суд, а тому мою справу виділено окремо. Особлива нарада постановою від 28.III. постановила за контрреволюційну діяльність засадити мене до північно-східніх таборів на 5 років. Думаю, що це Колима. Постанова особливої наради була мені оголошена 13 квітня, а 16-го мене вивезли з Києва. Я всіма способами намагався повідомити вас, щоб дістати дещо на дорогу, але дарма, і я поїхав, не попрощавшися з вами, мої любі. В Колимі рік зараховується за два, і тому я надіюся визволитися раніше... У вагоні спека, я сиджу в одній сорочці і граю в доміно. Я бачу, і в моїй уяві встає любий, дорогий Київ, ви, мої ненаглядні, і останнє побачення в півтемній комірці.