Сьогодні мені сумно було. Я ввесь час згадував «Осеннюю любовь» Блока (з «Снежная ночь», початок: «Когда в листве сырой и ржавой»). Прочитайте, коли ще маєте Блока.
... «Среди упорной борьбы и труда»... співає патефон. Я закінчую листа.
27.III. 37.
Я так стужився за вами! Здається, ціла вічність проминула відтоді, як бачив вас у півтемному тамбурі лукіянівської в'язниці. Любі, любі, ви й не знали тоді, що швидко не побачите мене... Спазми в горлі... Не можу писати... Сьогодні напишу заяву про помилування на ім'я т. Сталіна.
12.IV. 37.
Мені часто сниться, що я з вами. Нещодавно мені снилося, що я був у Тростянчику й плакав, знаючи, що мушу покинути його. Ну, що ж? «Сан е лажа», як співається в сербській пісні, а дійсність зовсім інша.
18.IV. 37.
Вночі бувають приморозки, а вдень так припікає сонце, що сніг починає танути, і валянки пропускають воду. Через те я починаю застуджуватися.
24.IV. 37.
Не забувайте час од часу надсилати мені свої знімки. Добре, якби ви зфотографувались у вашій же кімнаті, щоб я міг пізнати знайомі речі, вікна, двері...
30.IV.37.
Тепер працюю в лісі. Робота від 7 ранку до 4 попівдні. Заготовлювання дрів. У лісі ще багато снігу. Сонце світить так, що очі болять. У мене вже три дні сльозяться очі, хоч і надягаю темні окуляри. Це від того, що один день працював без окулярів.
6.V. 37.
Сьогодні роздано 100 листів, але я не дістав жадного... Сьогодні я працював у лісі до 3 години дня. День був чудовий. Сонце так пригрівало, що я змушений був пиляти модрини без тілогрійки — в одній ґімнастьорці. Тільки валянки у мене низькі: провалишся у рихлому снігу, і в валянки попадає сніг. Я обмотую коліна, закриваю щілини, та це мало помагає. Коли валянки зовсім промокнуть, я йду до багаття сушитися. Ми працюємо вздовж річки. Береги її стрімкі і скелясті... За берегами по один і другий бік височіють сопки, покриті снігом і модринами. Дуже мальовнича місцевість! Природа прокидається. Верба низькорсла вже покрилась пухнастими, м'якими бруньками. На полках, де розтанув сніг, зеленіють і червоніють листя брусниць. Я сьогодні знайшов 4 ягідки! Які солодкі! Бурундук (звірик з суслика завбільшки з рудавою шерстю і чорною смужкою на спині) вже бігає по снігу. Я бачив ведмежі сліди. Природа скрізь гарна. Вона, як мати, мене пестить і втішає. Я люблю природу.
12-18.V. 37.
Працюючи в лісі (17.V), я побачив метелика. В лісі ще глибокий сніг. Тільки на пригорбках розтанув він, де багато солодких ягід минулорічної брусниці та клюкви. І так дивно було бачити тріпотливі крильця метелика, що літав над білим покровом снігу. Образ цієї комахи переніс мене в Київ, у Пролетарський Сад, де так часто я бував і сам, і з вами, і де давно вже блищать молодим, свіжим і ще липким листям стрункі тополі і круглогруді каштани. Яка саме тепер гарна димчаста далечінь розлитого Дніпра!.. Востаннє я бачив Дніпро ввечорі 16 квітня 1936 року, але тоді він був олив'яний:, похмурий, непривітний, як і моя думка. Таким він мені тепер не уявляється. Я бачу його в ореолі золотого, осяйного дня, рівного якому нема в цілому світі. Вигріваючись під скупим колимським сонцем, я згадую рідне, ласкаве, київське сонце.і
24.V. 37.
Дістав од вас листа від 20-31 березня. Це перший лист, що, розбивши охотські льоди, сповістив, мене про ваше життя. Що було перед тим, невідомо, бо нема ні одного листа, висланого з Києва зимою. Але й в цьому, одержаному 19 травня листі стільки горя й печалі, що я сп'янів від них, як у ті дні, коли я вперше опинився на Лукіянівці (5-20 вересня І935)...
І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, — благаю, — хоч у гості!
— Не вернемось, — гукнули з далені.
Я на калиновім заплакав мості...
І знов побачив мури ці сумні,
І клаптик неба, розп'ятий, на ґратах,
і нездрімане око у вовчку...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я в кам'янім, у кам'янім мішку.