златокалєнний дождь.
Тупцюючи на місці, я спитувався довести, як поет мигтінням золотих колін хотів передати миготіння дощу, що Зерова дуже смішило, захоплювало, але не міняло його загальної оцінки Єсеніна як поета.
Враження від Баришівки у нього вилилося у такий вірші:
З двох сторін — канавами! — дві річки, —
з третьої переліски й лани;
посередині базар, крамнички
і нежданий гість з старовини.
Благовіщення струнке барокко, —
а навколо, де не візьме око,
купи давніх і тісних домів
і невидимо солом'яних дахів.
Тут живуть буржуї нареченні,
хазяї поважні та круті,
гаманці набиті та товсті;
в тих хатинах пироги й печені,
а під свято — морем — самогон...
Героїчний розмір і епічний тон.
На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав мене за колоттям дрів. До того вживався колун о. Лаврентія, у якого я кватирував. Зеров пробував допомагати, але ж був недосвідчений у тій справі, в якій я мав перевагу чотирилітнього досвіду на Арханґельщині. Він охристив той колун «святолаврентьївським» (В рукє неверной харалужіе — святолаврентьевскій колун»). Коли зламався держак, а наймит приробив замість рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров присвятив цілого вірша колунові:
Вітай, колуне з колунів,
щиро омитий нашим потом, —
скажи, за-що тебе factotum
геть на сокиру перевів?
Ти всіх високим станом вабив —
Не то джигит, не то козак,
а наймит взяв кривий держак і держаком тебе обабив.
І будиш ти веселий гнів,
двозначним виглядом нескритим:
красуєшся гермафродитом
в родині мужніх колунів.
Зеров прищепив і мені звичай ґутенбержити, зфабрикувавши для мене кілька збірок, писаних його дрібним, чітким, прекрасним почерком. З тих збірок («Мета та мусіка» двох зшитків «Тівіае» та «Четверогласника») узято наводжені тут, не друковані поезії. Видання помічено: Lucrosae, Anno Domini МСМХХ і МСМХХІ. Лукрозою Зеров охристив Баришівку, бо «бариш» по-латинськи «lucrum». Одна з моїх йому дарованих збірок мала на обкладинці малюнок — рожу й цибулю (по рос. «лук-роза»). Але далеко мені було до тої вправности й чистоти в роботі «ґутенберження», яка була у Зерова. Як Баришівка Лукрозою, так Київ став для нього «голодним Баальбеком», а ми — захожими різьбярами, що плекали сни культурної Геллади. Про це говорить присвячений мені у «Камені» вірш, якого тут подаю в його трохи відмінній первісній редакції, як він увійшов до «Четверогласника»:
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
де розум і життя — все спить в анабіозі,
живем ми, кинувши далекий Баальбек,1
оподаль від людей, гуртків, бібліотек,2
ми зерно сіємо на непочате лоно...3
часами служимо владиці — Аполлону,
і тліє ладан наш на вбогім олтарі...
Так в давній Ольбії захожі різьбярі
серед буденних справ і шкурної громади
в душі плекали сон культурної Еллади4
і для окружних орд і скитів-дикунів
різьбили з мармуру невиданих богів.
(Г. «Камені»: 1. Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек. 2. оподаль від розмов, людей, бібліотек. 3. ми сіємо пашню на непочате лоно. 4. в душі плекали сон далекої Еллади.)
«Шкурна» громада тут мала подвійне значення: по-перше, в Баришівці жили чинбарі — шкіряники, по-друге — жили вони «шкурними інтересами».
З приводу якогось свята улаштовано якось на вулицях тріюмфальні ворота з соснового галуззя, яке за пару днів почало осипатися. Проходячи ними, Зеров, сміючися, сказав: «Скоропостижні арки», як звичайно кажеться «скоропостижна смерть», а за пару днів у нього був готовий вірш з моттом із Ґете: «Kennst du das Land?»
Я знаю край: скоропостижні арки
і над дорогою старий жидівський дім.
Поріддя Ноеве, там Хам і Сим
знов поєднались без розмов і сварки.
Там грабівник і безсоромний мім
беруть на жеребок шапки й чумарки.
На килимах затоптані цигарки