Так небезпечно було надрукувати цілком невинного вірша про природу або хвилевий настрій. «Соціологічний підхід» вилучив усі інші можливі методи критики, так що політики шукали там, де її зовсім не було.
Часи, згаяні у Баришівці, були добрими часами. Лукроза наша стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва. Коли якийсь студент добре склав свій вступний іспит до університету, то його звичайно запитував професор, чи не є він вихованцем баришівської школи. Зеров викладав там, крім української літератури й історії, свою улюблену латину для охочих її вивчати, хоча по всіх школах цей предмет, як непотрібний пролетаріятові, був скасований, викладання його було свого роду «контрреволюційними актом». Я в повному обсягу читав курс всесвітнього письменства — предмет, який теж ніде не читався.
В Баришівці писалися всі ті вірші, що потім увійшли до «Камени». До Баришівки заїздив іноді і читав у невеличкому колі свої вірші Филипович, який завжди наполягав на тому, щоб його прізвище писалося через «і», за що його приятелі часто дратували. Він його так і вимовляв, як писав. Баришівській добі я присвятив цілий вступ у першій частині «Попелу імперій»:
Розмитий вздовж і впоперек,
немов облитий цебрами помиїв,
забутий Богом Баальбек —
такий був у двадцятім році Київ.
В ті дні жорстокої, лихої прози
Я проміняв нудний столичний град
на затишок щасливої Лукрози
і холод кам'яниць на тепло хат.
За прадідівським лагідним звичаєм
за стравами заставленим столом
нас частували там гарячим чаєм
і добрим доморобленим вином.
Як за щасливих днів, за днів дитячих,
світився у великих лямпах гас,
і тішив душі гавкіт нам собачий,
коли ми повертали в пізній час.
З надіями незгаслими у серці
плекав там Зеров музу молоду
і, як його «нестриманий Проперцій»,
мені читав він вірші на ходу
і рідну згадував «Александрію»,
де фарос. д'горі знесений маяк,
до неї поривав його, як мрія,
яку не міг він зрадити ніяк.
А Филипович у куток наш мирний
як заїздив під час різдвяних днів,
привозив «золото, ливан і смірну»
своїх дзвінких, довершених рядків.
О, дні безжурности, змагань, «емоцій»!
Як світить крізь років минулих жах
час великодній в двадцять першім році,
коли цвіли вже вишні по садках.
Як глузували ми з «синедріону»,
коли гуляли чистим четвергом,
пригадуючи стиха «время оно»,
коли йшли тайні учні за Христом.
Влітку 1921 року над «захожими різьбярами», що опинилися в Баришівці, стряслося нещастя: наскочила пирятинська міліція та виарештувала більшість інтеліґенції. Зерова на той час у Баришівці не було, і він уникнув арешту. Був спечний червневий день, я прогулювався по садку навколо дому о. Лаврентія, в якому мешкав, коли увійшов чоловік у цивілі (пам'ятаю прізвище його — Каневський; хоч походило воно, очевидно, від Канева, але я чомусь його зв'язував з латинським «canis» — собака). Був у супроводі кількох салдатів, спитав, хто тут живе і хто я сам. Коли я, нічого не підозрівавши, дав на це відповіді, уся та банда увійшла до хати й почала робити трус. Тоді я схаменувся, та пізно. Жалкував, що не домислився одразу, в чому справа, й не дав ходу городами у поле, а звідти до Києва, де можна було перебути, поки хвиля арештів спаде. Заарештовані були майже всі вчителі міста, посадовили нас на підводи і повезли до Яготина, де ми переночували, а потім до Пирятина.
Там ми тиждень просиділи в в'язниці, а тоді нас пішки погнали до Гребінки, де наладували у вагони й повезли до Полтави. Примістили спершу в смертницькому підвалі, бо в'язниця була переповнена, і треба було її спочатку трохи розвантажити. На внутрішніх стінах того підвалу залишили були різні написи люди, що тут добували години свого життя перед розстрілом, і ми читали ті їхні останні слова, з якими вони зверталися до світу. Того самого дня нас перевели у велику кам'яну в'язницю, оточену високим муром, який, здавалося, навіки відділив нас від решти світу. Там перебули ми щось із місяць.