Досить докладна була відповідь Филиповича, яку теж подаю у скороченні. «В № 61 "Більшовика" від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригінальної і перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм спеціяльне освітлення, прошу надрукувати мої зауваження. Поперше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні "скарги", а наводив думки, що все частіш з'являються за останній час в пресі. Я цитував з "Більшовика" (№. 57) за 1925 рік... Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надав симптоматичне значення, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманітности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії — на «Нову Громаду» і літвечірку підписано однаковими ініціялами: А. Л-ий. Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював його ж власні слова... (вчитись і працювати!)... Особливо підкреслено було значення перекладної роботи, що переважно демонструвалася на вечірці».
На всі ці відповіді знов дав свою відповідь Лісовий, яку так закінчував: «В літвечірці у ВУАН, мені здається, треба вбачати спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті... Проте, якими фразами ("вчитись і працювати") неоклясики не визначали свій шлях, справжня суть його нам відома. І ми, без найменших вагань, рішучо будемо застерігати молодь від наслідування неоклясиків, творчість яких ідеологічно шкідлива».
Після всього того свою печатку приклав ЦК своєю резолюцією. Видрукована в «Правді» з 1.7. 25, вона містила в собі такі рядки: «Как не прєкращаєтса у нас класовая барьба вообще, так ана не прєкращаєтса і на літфронтє. В класовом обществе нет і не может бить нєйтральнаво іскуства...».
На це Филипович написав жартівліву «Епітафію неоклясикові»:
Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла —
його сховає вічности ріка.
Прощай — неокласичну руку стисла
після Европ досвідчена1 рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,
не раз скубла десниця Десняка.2
Кінець. Мечем Дамокловим нависла
сувора резолюція ЦК.
Дарма, що він, у піджаку старому,
пив скромний чай, приходячи додому,
і жив црацьовником з юнацьких літ, —
он муза аж здригнулась, як почула,
що ті переклади з Гомера і Катулла
відродять капіталістичний світ».
(1. Досвідчена — натяк на Досвітнього, що став по боці неоклясиків. 2. Десняк — пролетарський критик.)
Глузуючи з поетів, які старалися догоджувати, як Савченко, Загул, Поліщук, написав Зеров глузливу пародію на один вірш свого товарища Драй-Хмари:
Ні, не Еллада ти. Сучасности над нами
червоний прапор... Чорні димарі...
Донбас прийдешньому відчинить брами,
і Савченко блискучими рядками
на подушку оберне угорі
сліпуче сонце...
— ... Мексико майбутня,
неокласичних виженеш жерців,
і мов Загулова побідна лютня,
ти задзвениш, велика і могутня,
під проводом Поліщуків.
Взагалі неоклясики не цуралися пародій, охоче їх писали не тільки на ворожих людей, а навіть на самих себе, і ніхто, певна річ, за це не ображався. Ось зразок злісної епіграми з-під пера Зерова, що має наголовок «Напис до останньої Загулової книжки»:
Я раб і наймит? Як же так? —
Зо мною ручкається сам Щупак!
Моє йдеологічне пійло —
для всіх правдивих громадян:
його змолитвував Самійло,
а спаламарив Хуторян.
Цікаво, що в тих сатирах слова «хуторян» і «поліщук» можна і з малої, і з великої літери писати, бо надано їм подвійного сенсу. От один із найкращих Драй-Хмариних віршів:
Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.