— Таж буде хіба… — відказав я.
— A będa strylac? — якось півповажно, півжартом поставив він питання, поглядаючи пильно на мене.
Найцікавіше прислухувалися вісткам про війну товариші чехи. Говорили вони про майбутній заколот здержано, без коментарів, але їхні обличчя говорили про що інше. Українці та поляки ставилися до таких балачок байдуже. Було знати, що вони ніякої рахуби не прив'язують до можливої війни.
Назагал панувало серед старшин пригноблення, нервозність. Не один з них, бідолаха, може, прочував аж надто скоропостижну смерть.
З моментом вибуху війни багато вояків з усіх відділів було на жнивній відпустці. Тому все, що лиш було з війська в Золочеві, вивели за місто, а там зодягали, боєво виряджували повернувших «урльопників» і резервістів та долучували до частин, що вже боєздатні ждали на поповнення.
7 серпня вислано до Олієва один курінь для забезпечення лінії Серету. Цей курінь збили москалі на хамуз.
Два другі курені, що стояли на продовженні цієї лінії, з дня на день танули від вогню ворога, що мав сильну перевагу завдяки артилерії, якої нам саме бракувало. Взагалі, перші дні боїв скидалися радше на жахливу різню для австрійської армії, що мала у противагу артилерійським батеріям лише кріси та погано зорганізоване запілля.
Вправді вже від перших-таки пострілів по австрійському боці зчинилася божевільна метушня над скупченням сил в загрожених полосах, так що ж. Весь цей рух мав познаки явного безголов'я та безсистемної возні приспаної людини, заскоченої в ліжку.
За приклад послужить факт, що в час, коли на фронті крівавились три десятковані баталіони піхоти, в запіллю непоквапно формувалася дивізія кінноти та з артилерійськими відділами робила паради з музикою й оперетковими дефілядами. До речі, оперетковість цих дефіляд підкреслював вигляд кавалерії, котра до модерної війни ніяк не підходила своїм зодягненням. На голові кожного вояка і старшини вилискувались проти сонця чака й шеломи зі золотими прикрасами так, що й на десять кільометрів, без далековиду була така кіннота помітна…
14-го ранком вислали мене з моєю сотнею у розвідку до Бродів провідати приблизну скількість ворожого війська в напрямі на Радивилів. Доходячи до тамошнього двірця, я почув рівномірні постріли, спрямовані, мабуть, не на мій відділ, бо не чути було свисту кульок. Я обережно наблизився до станційного будинку, не маючи ще цілковитої певности, чи переді мною свій, чи ворог. Наблизившись на відстань кількох кроків до будинку, я побачив отак зо дві чети славнозвісних «ляндштурмістів», розложених на землі та пильно зайнятих рясним обстрілом того простору, в якому, по їх думці, повинен був бути ворог.
Перед кожним з них лежала величезна камінюка.
Хоч перші дні війни не настроювали до сміху, та ця незрівняна в комізмі картина трохи не зірвала мам боків. Кожний з них по вистрілі діловито набивав своє однострільне доробало, прицілювався до уявленого ворога, віддавав стріл, і так знову в колісце.
Перед ким це комічне військо пообкладалося цикльопічними каменюками, до кого й пощо стріляло, для чого воно взагалі тут торчало, ніхто з них не міг пояснити.
В напрямі на Радивилів я помітив величезну спільність ворожого війська, що виступило на окраєць лісу та нерішуче готувалося рушити далі. Поглядаючи крізь далековид на широченно розгорнену лаву противника, котрий мав, певно, вп'ятеро більшу силу, заховану ще в лісі, я щиро посміхнувся, згадуючи діловитих «ляндштурмістів».
Вперше з москалями довелося мому відділові стрінутись під Радивиловом, коли то ми ворога виперли з містечка з великими втратами по нашому боці. І тут вперше я підмітив знаменне явище. В найрясніший вогонь військо сунуло, як у дим, за своїм командантом: безкритично, як барани, воно мало лиш послух на наказ, на порух руки верховода, на його найменший знак. В цілій повноті я побачив тут оцю негативну й позитивну вартість тресури-вояка, в якій він губив усе індивідуальне та ставав безкритичним автоматом.
Він не реагував на довколішнє, він не жахався смерті, гуку, заколоту, лиш слухав і виконував наказ, що підривав його зі землі, кидав ним назад, заставляв бігти, стріляти, кричати. З часом у тих воюючих автоматах щось попсувалося. В їхніх очах пробуджувалася інтелігенція, хитрість, збайдужіння до по-тричі вигукуваних наказів. Але це прийшло згодом. В перших тижнях боїв австрійське вояцтво вперто нагадувало мені отару баранів, гнану на заріз.
Під Радивиловом вперше москалі вжили різних боєвих штучок, про які ми не мали найменшого поняття. І так ми побачили велику кількість ворога, що обліпив усі кущики, борозди, дерева. Було лиш дивно, що від такого числа вояцтва йде розмірно мала пальба.