Російська артилерія завжди перевищала австрійську. Вже з правила кожне удосконалення досяжності стрілєн в австрійців було попереджене москалями.
Ясно, що різниця в досяжності давалася нам дошкульно взнаки. Це привело до величезних втрат у людях та розбитих батеріях, виставлених на ворожий обстріл, без змоги що-небудь заподіяти гарматам противника. Щойно приїзд мерзерів вирівнав під цим оглядом шанси обох воюючих сторін.
— О, буде війні кінець, — мовляли москалі, — Австрія вже «чемоданами» кидає.
Мерзери немало залили гарячого сала ворогові за шкуру й немало його витовкли. Але до кінця війни було ще далеко…
Ще в одному випереджував нас противник: у досвіді, як вести війну. Нема де правди діти, австрійське схематичне, сухе знання не могло дорівняти досвідові москалів, набутому у війні з Японією.
Такі хитрощі, як окопи, маскування війська, десятки штучок і підходів, що мали за ціль пошити ворога в дурні, були у нас не знані, ба навіть згірдно осуджувані.
— Де ж таки, мовляв, як кротові вкопуватися в ямки. — Не лицює.
— Або маскуватися! Це ж незгідне з поняттям лицарської боротьби!
Але скоро прийшло визбутися тих «лицарських» засад нашим командантам, оплативши спершу лицарськість сотнями людських істнувань.
Треба при цьому підмітити каригідне незнання психіки вояка у австрійських старшин. З такою невидальщиною, як настрій, самопочуття, самопевність у вояцтва, ніхто тоді не числився.
Сказати тоді, не говорю пересічному старшинству, але командантам штабу чи іншим спецам від воєнного ремесла, що істнує така незвичайно важна боєздатна матерія, як психольогія вояка, то піднесли би на сміх. Так бодай сторонній міг думати, обсервуючи всякі накази чи доручення, що плили згори.
Дивуюся короткозорості австрійського проводу у війні, що на сотнях прикладів не засвоїв собі цього знання, що ним противник заєдно верхував над нами.
Пригадую собі настрій нашого вояцтва, коли раз, ідучи за прикладом москалів, обведено наші окопи (як ми вже навчилися їх копати) одним, смішно тоненьким колючим дротом, невміло намотаним на палики.
— Ого, ми вже москаля не боїмося. Ми вже так само обдротовані! — вигукували радісно вояки.
Москалі в той час розтягали цілу плутаницю з дротів, трохи не на палець грубих, перед своїми окопами.
Так само тямлю раз, коли наші становища ворог обсипав рясним вогнем шрапнелів, я наказав кожному воякові у своїй сотні приладити собі над головою в окопі дощинку, посипану зверху землею.
Треба було бачити ріжницю настроїв у моїй та інших сотнях. Очевидно, я, а може, й більша частина сотні була пересвідчена у тому, що дощина зі жмінкою землі це дуже сумнівна охорона перед шрапнелевим стрільном. Та це неважне. Важне те, що кожний вояк відчував над головою щось, що мало її охоронити перед смертоносним відламком чи олов'яною кулькою.
Кінцевий ефект мого зарядження був такий, що прийшов командант полку, відвів мене трохи убік і сказав:
— На якого лиха ти, Тарнавський, поприправляв ці дощинки? Знаєш сам, що вони нічого не поможуть. Тож пощо такі дурниці виробляти? Кажи повикидати їх геть!..
Не помогли мої переконування та вияснення, пощо я ці «дурниці» роблю. — Всякі аргументи були тут безпомічні.
Поразку під Олієвом спричинив між іншим злий операційний плян верховної команди. На ворога, вчетверо чисельно сильнішого, вискочив 13 полк уланів, не чекаючи допомоги запасу.
Очевидно, дальші намагання рятувати ситуацію лиш збільшували по нашому боці нелад та затрату духовної рівноваги. Безголов'я й безцільна суєтливість зацарили в штабах, між старшинами, навіть між вояками. Йшли різні, часто суперечні накази.
Мою сотню призначено до охорони відвороту до Сасова недобитків з двох курінів і решток кавалерії. За Золочевом получено сотню з недобитками. З-під Золочева ми дістали наказ пересунутися до Красного, з Красного від'їхали до Львова. Відсіль знову пішки до Красного.
Зрозуміле, що такі відтовщуючі курації не були нікому потрібні. В рівній мірі стомленому вкрай вояцтву, як і генеральному штабові, що потребував якнайбільше сил на фронті, а не в запіллі.
Все ж сам цей факт проречисто свідчить про те, які настрої панували посеред наказодавчих чинників.
Черговий бій звели наші частини 26-го серпня під Буськом.
Тут скупчився цілий полк піхоти. До нього приділили мадярську артилерію.
Прихід мадярських частин позначили чисельні насильства, грабунки, доконувані на місцевому українському населенні. Всі звірства, що їх допускалися схудобілі, півдикі люди (в зоольогічній жорстокості цій варварській нації дорівнює хіба лише червоний московський імперіялізм), мали за претекст уявне москвофільство нашого Богу духа винного селянства.