На цей вид стало мені якось смішно й сумно заразом. Як же він не нагадував тепер собою того пересадного епуруна за мирних часів! Адже ж найменшу пилинку він здіймав колись з рукава з міною крайнього здивування й відрази. Бо як могла вона найтися на його рукаві та псувати ідеальний вигляд його однострою?!
— Що ви так ворожите, полковнику? — запитав я жартома Він здрігнувся, поглянув на мене збентежено, а потім, спрямовуючи погляд туди, де пробуває Найвищий Суддя найбільших життєвих страхіть і злочинів, і показуючи півпальця, з глибоким зітхненням прошопотів: «Solche Lause! Solche Lause!»
В кутках його очей стояли сльози…
З черги прийшли бої під Магерою. Бої затяжні, кріваві.
На нашому відтинку прорвали москалі фронт завдяки підступові, що коштував нас сотні жертв у людях (тут знову ж стояли частини майже виключно українські). Один Бог знає, скільки там наших наложило головою за чужу справу. В якомусь моменті гарячкової стрілянини з нашого боку, що мала на меті не допустити підхід ворога, відкись-то пішла кличка.
— Feuer einstellen! Вогонь здержи!
Кличка була повторена цілим відтинком, і вогонь примовк. Тоді москалі нагрянули на нас і зі жахливою завзятістю перебивали заскочених вояків.
Ті, що були у час прориву й відвороту з-під Магери, були свідками потрясаючих сцен.
Тямлю одного мого доброго знайомого; надзвичайно любленого всіма, поручника. Він лежав на землі з пораненою від гранати головою. З-під страшної рани над оком видно було мозок. Але він — притомний. Зовсім притомний. В широко розкритих очах було стільки болю, стільки молитовного благання, зверненого до кожного минаючого вояка чи старшини…
— Візьміть мене, братіки, зі собою… візьміть! — молив він слабнучим голосом. — Я хочу жити… Врятуйте мене…
Над ним стояв навколішках його чура й голосно плакав.
Але не було часу довго спинюватися коло цих двох, що своїм виглядом на кусні рвали серце, в кого воно лиш було.
В кількадесяти метрах ворог — і той примус самозберігального інстинкту всуміш із нез'ясованим почуттям обов'язку і відповідальности заставляли, незважаючи на ніщо, гнати, гнати наперед себе!..
Хто то збагне, які сили руководять людьми тоді, коли світ спалахне війною…
Як потім виявилося, злощасний наказ: «Feuer einstellen!» вийшов був від… москалів.
Ці зручно гукнули його на одному кінці відтинку, а наші відділи, дальше положені від того місця, у вірі, що він походить від сусідів, передали його дальшим.
Війна створювала не лишень трагічні ситуації. Навпаки. Іноді бувало смішно. Боки зі сміху боліли.
Але воєнний гумор зовсім не подібний, що так скажу, до цивільного. На нього складаються не тонкі, нюансові ситуації, витворені в клюбовій або подружній атмосфері. Його створює атмосфера скоропостижної смерти, панічного страху, спримітивізованих почувань або гістерії й перечулення.
За приклад поставлю пригоду одного, трішки боязливого капітана, що звався негероїчно: Покорний.
Я добре пам'ятаю цю людину.
Ні, ні, героєм він рішуче не був. Треба було лиш кількох далеких і зовсім нешкідливих гарматніх пострілів з ворожого боку, щоби той бідолаха поблід на обличчі та почав кидати довкруги себе сполохані погляди загнаного у клітку звірятка.
Нещастя хотіло, що раз доручили йому зайняти становище зі своїм відділом на жидівському окомиську.
Це було звечора. Покорний взявся нерадо виповнювати наказ.
Спершу якось там розмістив вояків, а далі забрався до найважнішої чинности — вишукання собі безпечного становища, де би ніяка ворожа куля його не досягнула. Не треба згадувати, мабуть, що відтинок на окопиську був найменше загрожений з боку ворога, бо інакше ця історія була би лиш наполовину смішна.
Покорний вишукав собі найгрубший нагробник, казав вирити коло нього таку яму, що влазив у неї майже цілий, примостився у ній та й, знесилений, певно, великими цілоденними зворушеннями, захріп.
Треба ж було в його відділі кількох дотепних гольтіпаків, що добре знали не надто героїчну вдачу свого команданта. Ті-то харцизяки притаскали відкілясь там москаля, битого в часі денного бою, вклали йому в рот люльочку і поклали горілиць коло капітана так, що його рука чи нога фамілярно спочила на сплячому.
Покорний, відчуваючи на собі зайвий тягар, декілька разів мимрив сердито крізь сон;
— Відсунься до біса!.. Та відсунься ж бо, свине!
Але москаль з люльочкою в зубах поглядав мертвими очима мрійливо в небо і не думав вволити ввічливого капітанового прохання.