Ранком мій товариш жвавенько звинувся, і за хвилину ми мали у великих порціях, хоч і не ароматичну мокку, та все ж паруючу юшку, що її евфемістично назвали кавою. По сніданку я розглянувся по свому новому пристановищі. Око до зануди ховзалося лиш по дошках, чорній папі та колючих дротах. Поміж цими лаштунками, бездільно звісивши голови, похожали таборяни, доповнюючи своїм видом картину сірої одноманітности.
Згодом я ближче пізнав тутешні умовини життя та відносини.
Табор був поділений на дві групи бараків. У першу вмістили інтелігенцію та старшин, у другу селянство та вояків. Харчевим старостою у старшинській харчівні був суддя Сабат. Маючи досвід ще з австрійської армії та безсумнівні таланти в тому напрямі (колись він був харчевим інтендантом), чудес доказував у компонуванні «меню» і страв з таких недоброякісних засобів, як пашні бураки, конина та пенцак. На жаль, не мав я доброї нагоди вповні користуватися тими вибагливими стравами, що їх по-мистецьки комбінував наш староста. Мій шлунок вже давніше авантюрувався при кожній моїй спробі переконати його, що чорний важкий хліб або інші воєнні ласощі — речі від біди стравні, і чей же їдять їх інші люди. Він був виразно пацифістично настроєний і з настирливою впертістю домагався домашньої кухні або бодай взірцевої дбайливости. Тому я частенько мусів нишком нишпорити по свому сейфі, популярніше кажучи по вшитках у штанах, де цілі та ненарушені спочивали зашиті мої дві тисячки. З важким серцем приходилося зубожувати цей сейф щокілька день на десятку-дві, щоби харчами, закупленими за солоні гроші у старшинській кантині (була тут така), заспокоювати сибаритські вимоги пана шлунка.
Треба признати, що, поза харчами, поводилося тут старшинам не найгірше. І було би навіть непогано, коли б не страшенна нудьга, що доводила до крайної розпуки. Розбивав її нарід, як лиш міг. Мої знайомі др. Загайкевич, Кормош і Білинський завзято грали у віста. Інші виповнювали час, як хто й чим міг.
Прийшло Різдво. На Святий Вечір пішли ми, старшини та цивільні інтелігенти, до бараку, де зібралося вояцтво, поколядувати. Др. Загайкевич промовив до кількох сотень таборовиків. Говорив, що не треба тратити надії, хоч і невесело живеться серед дощок та дротів. Треба вірити, що побут у цих умовинах потриває недовго і все, чим ми живемо і до чого змагаємо, осягнемо внедовзі. Ось-ось і мрія нашої безщасної нації здійсниться…
Загально панувало серед нас переконання, що Антанта вгляне в українсько-польський спір і вирішить його на нашу користь. Ми дожидали з дня на день тої хвилини, коли відчиняться брами табору і ми поїдемо до нашої батьківщини як громадяни Української Держави.
Але ця хвилина якось не приходила. Я почав продумувати над тим, яким би побитом виховзнутися відсіль. Одного дня, коли таборове життя остобісіло мені дорешти, я зголосився до лікаря, заявляючи йому, що далі в цих умовинах не можу видержати, бо маю хворий шлунок, що домагається скоріш курорту, як домбянського табору.
Видно, я мав щастя. За кілька годин після лікарського обслідування мені вручили речі, відібрані перед виїздом сюди (грошей лиш незначну частину), та переїздову карту до Баден біля Відня. Потім хвилина пращання з таборовиками, скрип непривітної брами, і я вільний.
У переїзді через Чехо-Словаччину мене обвіяла горяч праці. Чехи втішалися здобутою свободою по довгих літах неволі і працювали. На обличчях зустрічних малювалися радощі, гордовитість і самопевність.
У Баден упав мені в очі оживлений рух, що панував усюди: на вулицях, у ресторанах, на двірці. Але не був це звичайний, щоденний рух. Він скидався радше на метушню муравлища, коли до нього якийсь пакосний хлопчина увіпхне гілку.
Таке вражіння, але втричі сильніше, зробив на мене Відень, куди я переїхав по двох днях побуту в Бадені. Вулицями тягнулися довгі процесії вояцтва, обідраного, зарослого, брудного. Цивільні й військові несли суєтливо якісь клунки, штовхалися, кляли, кричали. На пішоходах було так глітно, що, гляди, кожного менту брязчала видавлена шиба якоїсь крамниці. Скрізь під ногами валялися відпадки, папери, старі шмати.
— Невже ж це той самий Відень, що лиснів ще не так давно блеском цісарського маєстату та золотих комірів і еполетів? — запитував я себе, протираючи очі.
До речі, ніде не було видно старшинських відзнак, галевих одягів, медалів. Я й себе оглядно здеградував, балсаючи заховати бодай цілий комір. Кількох старшин, що ще не могли погодитися з існуючим ладом, чи пак безладом, вийшли з товпи з пошматованими комірами.