У ресторанах, вправді, задержався давний шик і чистота, але те, що подавалося зі шиком, як же не нагадувало давних віденських потрав ні якістю, ні кількістю! Подане на десятку тарілочок з десяткою ложечок, вилок і ножів видавалося йно лиш увертюрою до того правдивого трапезування, на яке був спроможний навіть мій хворий шлунок. Що ж говорити про почування нормального «фресера» з пересічним вовчим апетитом при цьому столику?!
Розвідавшись у місті, що істнує тут ліквідаційна комісія для військових справ при міністерстві, я пішов негайно туди, бажаючи якнайшвидше вернутися домів, щоби втихомирити розхитані нерви та випочати бодай тиждень після всіх переходів останніх місяців.
Ліквідаційним референтом для справ Східньої Галичини був полк. Варивода. На мій запит, що буде з емеритурою, полк. Варивода відповів, що може мені виплатити 15.000 корон як зачет на емеритуру, що її виплачуватиме вже сукцесійна держава Східньої Галичини.
Але я не згодився на це предложення з остраху, щоби цей зачет не почислився за відправу від претенсій до емеритури. Полк. Варивода в коротких словах поінформував мене про хід воєнних подій у Галичині, дав переїздовий білет з пашпортом і попрощався тепло, бажаючи успіхів. На його устах при тому грала якась нерозгадана посмішка.
На двірці була тьма людей. Не менше і по вагонах, їхало вояцтво з італійського фронту, їхали кудись цивільні. Всі вони крикливі, коли йшло про місце, та стурбовані й задумані, коли вже всунулися в якийсь закуток.
Моя валка їхала до Станиславова через Будапешт. Подорож нашим поїздом була повна пригод і всяких «милих» несподіванок.
У Мукачеві до валки включили більший відділ якогось війська. Як я згодом довідався, був це відділ Української Держави.
Ця легкодушно подумана виправа скінчилася трагічно. Мадярські війська ставили опір, на який цей відділ не був приготований. У результаті мадяри відділ роззброїли, і ось роззброєними стрільцями вантажили вагони, залишаючи для себе лиш велику гору зброї. Оповідач цеї історії, українець, сумовито показав мені поглядом з вікна вагону купу крісів, що лежала на пероні.
За Лавочним бачили ми вже наші війська, що обсаджували залізничі двірці. Їх одяг уявляв собою ріжноманітну мішанину військових одностроїв з цивільними кожушками, мештами, маринарками, плащами ріжних красок і кроїв. Більшість ріжнилася від цивільного населення лиш тим, що на плечах носила гордо кріси, а на мотузочку при поясі набійниці.
Поїзд тим часом «поспішно» волікся, поганяючи рештками палива. Під Сколем машиніст виліз із паротягу, розвів драматично руками та заявив, що кому хочеться їхати дальше, хай не лінується потрудитися до поблизького ліса по дрова.
Зрезигновані подорожні великою гурмою потягнули у ліс… Але й це не поправило скоробіжности поїзду. Під кожним прикрішим горбком подорожні мусіли висідати з вагонів та чимчикувати пішки.
…І ось ми докотилися до тодішньої столиці Західньої України — Станиславова.
За Україну, за її волю…
У Станиславові я зголосився у команданта двірця, й цей призначив мені в готелі кватиру. Другого дня ранком я привів до деякого ладу свій знищений одяг і вибрався зголоситися до Державного Секретаря Військових Справ Вітовського, що мешкав у одному з готелів при Липовій вулиці. Станиславів робив дивне вражіння. Донедавна тиха провінціяльна містина стала осідком Уряду Держави, що оце будувалася серед кривавих змагань. Місто прибрало чисто український характер. Вулицями скрізь бачилося вояцтво. Цивілі діловито кудись спішили. Знати було нервозність та гарячковість праці над творенням нової Держави.
Вітовський дуже зрадів, побачивши мене. Ми звиталися сердечно, як рідні брати.
— Як з неба злітаєте для нас, — сказав він на радощах. — Саме треба, як умерти, команданта відтинку під Львовом. Від цеї хвилини можете себе уважати ним, лиш… — він поглянув на мій одяг критичним оком. Я посміхнувся, розщіпнув блюзу та показав свою сорочку, з якої лишилося лиш трохи брудного цундря.
— Боже милий, — сплеснув руками Вітовський та метнувся згаряча до другої кімнати.
За хвилину я мав виготоване наручча чистенького білля, а трохи згодом чепурну блюзку, як вилиту на мене.
Та поки що ми з Вітовським гарячково перекидувалися словами, в яких коротко змалювали свої переживання, радощі, побоювання, погляди на прийдешнє, обговорювали теперішнє положення. Але не пришилося нам так довго базікати… Телефон, післанець, якась телеграма — усе ждало негайної полагоди.