Поручения з прізвищем щойно іменованого маршалка сойму вистарчило, щоби викликати пошану до моєї особи в усіх урядовців Краєвого Виділу, до яких я негайно зголосився.
І так скінчився для мене промантачений на веселощах та втіхах рік. За цей час немало дрібних фактів а довколішнього життя впало мені в тямку. Цей мимохіть придбаний капітал підмічених подробиць мав на прийдешнє підсилити у незначних відсотках мою національну свідомість, що одного дня на диво виявилася у мене нез'ясованою стихією.
Наприклад, чимале вражіння зробили на мене тоді виборчі практики галицьких панів-шляхти. Відомо, вибори до сойму відбувалися посередною системою. Значить по селах вибирано правиборців, а щойно ці доконували вибору посольських кандидатів. Згідно з правилами, що відносилися до технічного переведення правиборів, їх речинець, докладна година та виборчий льокаль мали бути декілька днів заздалегідь проголошені в виборчій окрузі. На ділі ж ця виборча пародія здебільша так виглядала: ненадійно заїжджав до села старостинський комісар, майже з правила ворог українців. Зупинявся у війта або в учителя, котрий, як знаємо, був у великій мірі залежний від староства. Щоби запевнити собі потрібну кількість певних голосів, скликував сюди потайно своїх довірених. Ці рекрутувалися з двірських посіпак, жильців панського двору та сільського продажнього шумовиння. Словом, був це певний елемент до старостинських виборчих спекуляцій. «Успіх» у таких виборах був мурований. Де ж не вдалося комісареві скрито перевести виборчої акції, й селяни дослівно збігалися до виборчого льокалю, щоби перефорсувати своїх виборців, то й на це була у панів комісарів рада. При дверях виборчого льокалю ставлено звичайно жандарма, а дещо збоку кількох голодранців «з уряду», що за добру заплату не допускали правиборців до льокалю.
Зрозуміле, що ці практики мусіли в бюрократичній Австрії мати якусь усанкціоновану параграфом форму. Тому звичайно такі «урядовці» зчиняли з Богу духа винними виборцями бучу, провокуючи їх яким-небудь способом, або коли це було безуспішне, то просто мотлошилися між собою. Це давало достаточну причину для того, щоби заінтервеніював жандарм, який лиш ждав на таку хвилину. Він збирав цілу гурму виборців та гнав їх укупі з ревними «урядовцями» до міських арештів під замітом заколоту у виборчому льокалі. Небезпечних виборців замикали на добу до Іванової хати, зн. до часу, коли вибори покінчаться, а «урядовці» з місця верталися назад до своїх «виборчих» чинностей.
Траплялося, що самі жандарми не впускали до льокалю виборців, висилаючи їх попереду почистити дома брудні чоботи. За той час, коли дядько «глянцував» заболочені чоботиська, вибори вже й покінчалися…
Пішли дні нецікавої служби. Вона й зразу мені не припала до вподоби тим, що треба було гнутися и четверо перед усякими панами.
Саме минав п'ятий місяць мого урядовання. Я вже дещо погодився з тою думкою, що прийдеться стати «перогризом», а потішався тим, що за три-чотири роки діб'юся службового ступіня ревідента, рівного «капітанові». (Відомо, у війську аванс не йде таким скорим темпом). Та ще не покінчилася моя практика, ніц неждано одного дня прийшло до мене письмо від військовости зі запитом — чи не бажаю активуватися у військовій службі? Це письмо зелєктризувало мене. Щойно тепер я здав собі докладно справу з того, що мнось час я леліяв у підсвідомості думку про службу Марсові, а не божкам від чищення міста та телеграфічних стовпів. Крайно схвильований гадкою, що можу без труднощів замінити свій дотеперішній цивільний варстат праці на військовий, я почвалав домів, пристроївся у «ляйтнантський» однострій та, пишно ступаючи, увійшов до свого бюра. Товариші праці, що звикли бачити в моїй особі скромного практиканта, роззявили рота, побачивши галянтного старшину, та ще й з такою самопевною міною. Роззявив рота й Бадені, коли я йому заявив моє тверде рішення активуватись при війську.
— Ви збожеволіли, молодий чоловіче, кидати перспективи міської гарної карієри для офіцерської бриндзі та перманентних довгів? — Але ці слова були горохом об стіну.
На давно внесене подання до міністерства, про яке згодом забув, я одержав позитивну відповідь враз з при ділом до тарнівського 13-го баталіону полевих стрільців.
І так я присвятився військовій карієрі навіть всупереч бажань батька. Бо ж, відомо, батьки мусіли підписати в тому випадку деклярацію, в якій зобов'язуються сплачувати всі довги, що затягне їх син. Знову ж вижити з марної платні молодшого старшини, не затягаючи довгів, було майже неможливе, коли зважити, що вряди-годи треба було і на вечірку піти, і в касині видати немало понад норму, і взагалі держати «офіцерський фасон»…