Начальна Команда УГА та уряд ЗУНР найшлися одного дня поруч себе у Кам'янці-Подільському. В ім'я історичної правди скажу ось тут декілька терпких слів, хоч нині я такий далекий до хвилювання та особистих ураз, як далекий той час, що про нього говорю.
Обидва уряди так розмістилися у місті, що Петрушевич найшовся у західній його частині, а Петлюра з урядом УНР у східній. Міцна військова охорона, що нею обидва уряди пообкладалися, давали слушну основу думати, що до взаїмного довір'я далеченько. Так воно й було. Врешті, мої тодішні здогади підтвердили дальші факти, що зовсім проречисто свідчили про взаємне недовір'я та неприхильність.
Настрої обидвох урядів легко пересякли в обидві армії. Напр., старшини УГА не шукали в місті кватир, лиш спали по канцеляріях в остраху перед чимось непередбаченим, що може зродити така напружена атмосфера.
Зараз по нашому приході до Кам'янця я вислав Шаманека з перекладчиком Кохом (Шаманек не володів добре українською мовою) до штабу Дієвої Армії УНР, щоби він там провідав про ситуацію на фронті. Вразила їх обидвох відмінна від нашої ментальність старшин штабу Придніпрянської Армії. Не диво. Вони, австрійські старшини, привикли до зовсім інших стратегічних метод воювання, як придніпрянці, виховані на царській та революційній школі. Нарікали вони на «розмах», з яким штаб Придніпрянської Армії приготовлявся до наступу.
— Завтра займемо це, післязавтра перекинемо війська туди, а потім спинимось тут… — посувався округлим войовничим рухом долоні полк. Тютюнник по карті, перескакуючи 150–200 кільометрові простори.
— На день 150–200 кільометрів, — прицмокував Шаманек, здаючи мені звіт. — Будемо, пане генерале, свідками найбільшої події у розвитку військовости. Піхота 200 км у добу! Го-го! — Не міг надивуватися, беручи справу нібито серіозно.
Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві ріжні держави, і впливи діяметрально ріжних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п'ятно.
Рефлексії, що чей же лучить нас усіх одна спільна мета, для якої повинні бити в один такт наші серця, зовсім не здіймали з душі тягару турботи за добро й прийдешнє нашої справи. Ставало страшно, що це діється власне в обличчі ворога, що ні своєю силою, ні віддалю не настроював до оптимізму. Ось… ось і наслідки довголітного поневолення могли призвести до події, що не світила би золотом на сторінках наших визвольних змагань.
З фронту від старшин наспівали вістки, що ще більше напружували ситуацію.
По селах кружляли якісь демагогічні типи, витворюючі ворожі настрої супроти Галицьких Військ. У наших частинах приловлювали теж чимало демагогів, які докладали багато зусиль, щоби розкладати УГА з нутра.
— Бідна ваша армія, бідна. Навіть їсти не маєте що!..
— От ви перейдіть до нас, до петлюрівців, ото матимете гроші й їжі! — нишком агітували чиїсь емісари.
Часті звістки зі всіх частин про цю демагогію примусили мене звернути увагу Петрушевича на цю обставину. Я порадив йому між іншим прохати Петлюру, щоби він старався запобігти шкідливій роботі агентів, бо розклад Галицької Армії, напевно, не посилить нашої боєздатності, лиш навпаки послабить її в обличчі большевицької загрози. Та Петрушевич побоявся, мабуть, цю справу предложити Петлюрі. Аж як я видав наказ, що кождий, хто веде яку-небудь, небажану Начальною Командою пропаганду, буде арештований та строго покараний розмірно до його провини, розкладова робота частинно припинилася.
Поза тим дух степу, розпливчатість частин на фронті, нехіть наддніпрянського старшинства і козацтва до педантности й солідности складалися на те, що деколи годі було робити батальні чи стратегічні пляни: найкраще зложений плян розбивався часом на змінливих настроях козацтва або фантазійності його старшин. До плюсів Придніпрянської Армії треба в першу чергу причислити самостійність та велику ініціятиву поодиноких козаків. Тому-то в моментах, коли галичанин-стрілець розгублювався в ситуаціях того роду, як, напр.: фронт перерваний, страчено зв'язок поміж його крилами, розбиття на малі групки, потреба швидкої дії, непредвидженої наказом і т. п., придніпрянець розвивав усі вроджені прикмети степового боєвика. Він не тратив голови, його не бентежила виїмковість положення, він інстинктом відгадував, кудою метнутися, в якому напрямі бігти, стріляти, де шукати своїх.
Так само командний склад, поминаючи отаманів-шарлятанів, мав багато фахово дужих та ідейних старшин, котрі, як це виявилося в найбільше невідрадних умовинах, зуміли з десятькратно сильнішим ворогом дати собі раду. У перших порах нашого побуту на Великій Україні, як я уже згадав, було не найкраще.