Приходили для нас важкі дні. У районі Уманя вже йшов гарячий бій придніпрянців з добровольцями. 26. IX ми довідалися з переловлених приказів добровольців про напрям їхнього наступу: Калинівка — Винниця — Жмеринка — Могилів-Под. У той сам час захопили денікінці Балту та вдарили на У. С. С. Розпочалася війна з новим противником. Перемир'я, що його у міжчасі заключив Уряд УНР з поляками, не вийшло, очевидно, на хосен У. Г. А.
Під кінець вересня Петлюра видав свій універсал, взиваючи до війни з Денікіном. Але цей заклик не найшов послуху. Замісць мобілізації деякі частини почали доносити про досі небувалу дезерцію. Фронт почав хитатися.
Разом з невдачами на фронті прийшла непоконана потуга, якої ми при найбільшому геройстві та посвяті не могли подолати, — тиф.
На цьому місці я хотів би перестати оповідати вам про події, що пішли дальше. Чи можна передати слабою, щоденною мовою крик конаючої людини, яка у тифозній безпритомності бреде про свої надлюдські терпіння, про кохану матір, далеку любку чи нездійснені бажання? Я волів би зовсім пропустити цей період у свому оповіданні. Скільки ж разів вертаюся тямкою до нього, стільки разів переживаю знову велику трагедію, якою став фінал наших визвольних змагань!
Видається мені, що коли б я був навіть геніяльним майстром слова, опис того, що доводилося мені тоді бачити, чути й відчувати, переходив би мої спроможности. Адже те, що звемо нині чотирокутником смерти, було не що інше, як трагедією тисячів молодих істнувань, яким приходилося складати життя не на полі слави, не від зброї видимого ворога, вмирати не з вірою в побіду… Більшість нашого вояцтва у голоді, холоді, серед найгірших умовин, про які лиш можна подумати, прощалася з життям, поконана страшним невидимим ворогом, що безпощадно в'ялив та нищив життя від нутра, день по дні, година по годині. Згарячковані очі тифозників бачили довкруги себе десятки, сотні подібних собі, що нині-завтра мали померти, як і вони, десь на возі, на сніговиці, посеред поля, відбившись зі знесилля від свого відділу, або на клаптику зігнилої соломи в якомусь шпиталі чи принагідному бараку, без лікаря, санітарів, без найменшої допомоги, їх очі бачили не світлу побіду, навіть не поразку по геройських зусиллях, лиш страшний розклад армії, такий безнадійний, такий безмежно сумний. І покидали вони життя, сповите бездонним терпінням, безнадійністю й смутком. Їхні бідні, вихуділі, зчорнілі тіла вкрили густо-густо тую землю, що за неї не могли вже постояти.
Про трагедію, що стрінула тоді нашу армію, можна, на мою думку, сказати менше чи більше слів, але вони ніколи не віддадуть ні в сотій часті того, що уявляла собою дійсність. Бо чотирокутник смерти вмістив у собі стільки трагедій, скільки було у ньому людей ідейних, готових до найбільших посвят для своєї безталанної батьківщини. А таких було стільки, скільки вмістив у собі чотирокутник смерти. А їх найбільшою трагедією була та, власне, свідомість, що їхня смерть не причиниться до висвободження батьківщини, лиш навпаки, їх трупи отворять до неї вільний доступ ворожій галичі, що обсіла її зо всіх боків.
Кажу, рад би я не переживати навіть в уяві минулого. Та що ж? Треба би тоді замовкнути зовсім та не кінчати розпочатого оповідання. Бо трагічна доля людей була трагічним кінцем армії, а кінець армії означав упадок української державности. Все це речі дуже сумні.
— Знаю, знаю, що ви хочете сказати. Нехай живі не тратять надії? Я не стратив її, молодий друже. Та сама надія, що сповиває ваше серце, загріває й моє, старече. Та сама глибока віра кріпить мене й вас. Та не забувайте, що ось ця пара очей бачила те, чого цілою душею не бажаю вам бачити. Ось чому здрігаюся перед тим, заки закрию їх долонею, щоби оживити померклі краски минулого, я — вояк, що без тривоги заглядав колись у вічі смерти.
Оповідатиму дальше. Але ледви чи буде моє оповідання зовсім стисле. Згарячкований ум, спрямований всеціло на шукання найдогіднішого виходу для зовсім уже небоєздатної армії, що над нею нависло марево тифозної гарячки, не в'язав, а то й не сприймав уже далеких фактів, які в'язалися безпосередньо з пекучим питанням: «І що ж далі?»
Кошмарі
З початком жовтня перегрупування наших частин здобільша покінчилося. II Корпус мав хоронити українську територію від большевиків і стояв у районі Бердичева; І і III Корпуси ставили опір Денікінові у районі Козятина; С. С. сторожили перед поляками відтинок Полонне — Шепетівка.