Перебираючи команду, я просто, без церемонії заявив Ціріцові:
— З тобою, Ціріц, працювати не буду. — Цю заяву він прийняв мовчки, сверлуючи мене лихим поглядом.
Від того часу приходив він до штабу дуже рідко. Для мене він не істнував.
Дальше загальна ситуація сильно ускладнювалася. Большевики відтискали денікінців на південь та вже стали загрожувати безпосередно Галицькій Армії. Денікінці видали доручення Галицькій Армії евакуувати район Винниці та переїзжати в райони Бірзулі та Одеси.
У моїм пляні було скупчити УГА в районі Бірзулі. Тому я енергійно протиставився висилці транспортів в Одесу та давав нашим таємні інструкції, щоби всупереч денікінським приказам війська поза Бірзулю не висилати.
Переїзд армії відбувався дуже повільно по одній залізничій лінії, до краю перевантаженій ріжними транспортами, як це звичайно буває під час відворотів. Тим часом повідомив мене Паліїв, що до нього звернулися больщевики в справі переговорів з нами та що Колегія вирішила вдавати зі себе ревком і на всякий випадок з ними переговорювати.
Довго велися ті переговори в помешканні Палієва, що мешкав побіч мене. Я з чималим заінтересуванням і острахом приглядався типам, що відвідували мого ад'ютанта.
— Колись вони вас закатруплять, — говорив я жартом Палієву в переконанні, що цей жарт до дійсності недалекий. Справді, добром не пахло з очей червоним бандитам.
У міжчасі зайшла нова подія. Паліїв повідомив мене про приїзд делегації ген. Павленка на переговори в справі об'єднання обидвох армій. Придніпрянська Армія перейшла в партизанку та находилася тоді в районі Уманя. Делегація пропонувала нам зірвати з Денікіном і в районі Христинівки об'єднатися в одну Українську Армію під одною командою й урядом УНР. Я з місця дав свою згоду на цей плян, погоджуючися так само і з тим, щоби команду над обома арміями перейняв ген. Павленко. Це ж йшло по лінії моїх переконань. Хвилева спілка з Денікіном морально мене не зобов'язувала.
Колегія відписала договір з делегацією Армії УНР, а моя вся увага була спрямована на те, щоби, як я вже згадав, поза Бірзулю галицьких частин не випускати, бо тоді плян був би не до зреалізування.
Безпосередньо після цього Паліїв повідомив мене ніччу, а була тоді в нього ціла пачка большевиків на переговорах, що «товариші» хотять тої ночі робити переворот. Я наказав гостре поготівля, а Нач. Команді дав приказ переїхати на залізничий двірець. Другого дня я зі Штабом від'їхав до Крижополя, залишаючи у Винниці Лисняка й Палієва, щоби дальше бідолахи пили, як я їм сказав, пиво, що його самі наварили.
До Винниці тим часом прийшов, відступаючи перед большевиками, Штаб І Корпусу зі Шаманеком і Кохом та майже рівночасно зайняв місто Шепель зі своїми повстанцями.
Я вже недовго командував армією. Ген. Микитка видужав і, хоча ще був куди непридатний до праці, перейняв від мене команду. Це Ціріц день в день напастував Микитку, щоби той вертався на становище вожда. Наскучило йому, видно, моє командування, — він тужив за впливами й вільною рукою.
Прийшли сумні, сумні Різдвяні свята. При просфорі нікому не розмикалися уста, щоби побажати ближньому «всього найкращого». Не було виглядів на «найкраще». Кождий прочував, що йдуть важкі, непевні дні для цілої нації й кожного з нас. Кому доводилося ділитися традиційною просфорою, той їв свою частину мовчки, з очима, замряченими сльозою. Визвольні змагання, на які наш нарід ждав довгі століття, кінчилися невдачею, тифом й прочуттям неволі.
У два тижні по Різдві Начальна Команда УГА переїхала до Слобідки. Маючи при собі малу підручну аптичку, я ходив до недужих і лікував рани та лекші занедужання. Пацієнтів мені ніколи не бракувало, тож цілими днями бродив зі своєю торбинкою, в якій була аспірина, йодина, бандаж та мало що понад те.
Зі Слобідки ми переїхали до Рибниці. Микитка з Ціріцом, плянуючи дістатися на румунську сторону, заєдно ходили коло моста над Дністром, вижидаючи дозволу від тамошньої влади перейти з армією Дністер. Але даремне було їх цілоденне вижидання. Дозвіл не приходив.
У тім часі ми перейшли під команду большевиків і стали «таваріщамі». Цілу нашу валку, де було до 600 людей, перекинули тоді до Балти, віддаючи під команду винницького ревкому. З двірця ми переїхали підводами до міста (віддаль була доволі велика, бо аж 6 верстов). У Балті мене примістили на помешканні в кам'яниці, що стояла невдалеки революційного трибуналу. Частенько під вікнами моєї кімнати було чути голосіння рідні засуджених «контрреволюціонерів», що їх сюди приводили цілими гуртами та по присуді (не звільнюючи, очевидно, нікого) відводили на розстріл.