Підо впливом таких новин я ще завзятіше працював у городі. Праця давала мені можність відорватися від сумних, тривожних думок, що роями мене обсідали.
— Чого не доконав тиф і поневірка, доконає червоний азіят руками наших запроданців, перевертнів і збаламучених хахлів, — думав я болюче.
— І навіщо придалися тисячі жертв з крови найкращих синів народу, їх терпіння, їх геройства, їх мученицька смерть, коли воля, для якої вони пожертвувалися, розвіялася як фата-моргана! І знову на всіх землях України розсядеться ворог і закріпостить її, накине свій режім, здавить хтозна на як довго мрії про свою державність, начинить старі тюрми дітьми нинішніх борців — доповідала зневіра, а перед очима чергувалися примарні картини боїв наших військ, без муніції, у тифі, маршів серед морозів та осінної негоди, в лихих подертих одягах, чоботях, у голоді… Оживали захватні моменти безприкладних геройств нашого вояцтва, що у найгірших умовинах уміло викресати зі знеможених, вихудлих тіл стільки енергії, сили, вогню, що побіджувало вдесятеро сильнішого ворога…
Невже це мало би безслідно пропасти?
Яке щастя, що я мав тоді лопату й шмат землі для копання. Під напором думок, які заєдно верталися, муляли й вертіли у мізку, можна було збожеволіти. Але фізична втома і дошкульний голод, що скручував кишки, були знаменитим ліком на зневіру, жаль, хоробливе мізкування про одне й те саме.
І так минав день за днем, у вижиданні якоїсь зміни, чийогось приходу. Між мурами, якими був обведений город, що я у нім працював, притуплювалося у мене почуття дійсности. Відгомони зовнішнього життя якось дивно прибільшувалися, применшувалися, ставали чимось нереальним. Зі звідомлень мого сина я будував найфантастичніші здогади, витягав нездійснимі консеквенції. І заєдно домірковувався до таких сумних висновків, що й жити не хотілося. — На нас, очевидно, завзявся ввесь світ: Франція, Англія, Росія, Польща змовилися, щоби нас знищити. Україну замінять в кольонії, а її населення, що не вигине від тифу, зброї та знищень, замінять у білих муринів. Якесь прокляття, видно, зависло над нашою країною…
Наприкінці п'ятого тижня мого перекопування, полення, сіяння та садження в городі прийшли в «зовнішньому світі» зміни. З міста йшов до мого азилю сильний гамір авт, що, як навіжені, сновигали вулицями міста, уривки голосних, гарячкових розмов, лайки, крики. Мої курієри, господар та мій син, донесли мені, що большевики дуже метушаться, вивозять автами всяке добро, бо під Київ, мабуть, підступають поляки.
— Маєш, бабо, книш. Цих ще тут бракувало.
Другого й третього дня було чути відгомін гарматньої стрілянини, що заєдно приближувалася до міста. Врешті рух у місті зовсім примовк. На вулицях стало тихо, якби там взагалі нікого не було. Чех прибіг з міста і сказав, що більшовики до одного подалися геть та що нема тепер у місті ніякого війська.
Того дня пополудні з'явився в нашому домі на подвір'ї якийсь чудернацький обірванець. На голові мав велитенського бриля завбільшки колеса від воза. З крис звисали довгі цундрі. Його блюза й штани глузували своїми латками й дірами з усякої пристойности. До того, обличча мав таке брудне, якби від місяця не вмивався.
Я приглядався цікаво з вікна цьому обірванцеві, хоча не без остраху. — Біс його знає, що це за тип.
«Тип» приступив до сторожа кам'яниці та почав щось випитуватися. Я повів рукою по кишені, де звичайно носив свій револьвер.
— Що буде, то буде, — шепнув я собі в дусі, коли коли сторож показав рукою на вікно моєї кімнати. За хвилину «тип» стукав до дверей.
— Це я, пане генерале, — промовив «тип» достоменним голосом милого симпатяги от. Степана Шухевича. — Бігме, що я.
Давно перед тим я не сміявся так щиро, як тоді. Мені просто не хотілося вірити, щоби ця машкара, обідрана, брудна, в солом'яному брилі фантастичних розмірів, була давним чепурним старшиною Шухевичем.
Слово по слові, розбалакалися ми, як старі цокотухи. І не диво. Чи мало було до говорения? Шухевич розповів мені, як то він увесь час сидів з одним підстаршиною на далекому передмісті в клуні, що коло неї примостилася невдалеки більшовицька артилерія. Добрий господар доносив їм їжу, так що було би їм не найгірше, якби не те, що довкруги заєдно швендялися «товарищі».
Одного разу мешканці клуні побачили, як до їхнього сховку прямує кількох червоноармійців. Душі їм, як то кажуть, пішли в п'яти. Проте заки червоноармійці відчинили двері, обидва шовгнули дірою у стрісі та хильцем поманджали городами навмання до міста. Тут Шухевич довідався у якогось нашого, припадком подибаного старшини, де я перебуваю, і отеє навідався…