Мій «маркирант» пополотнів. На чоло виступив великими каплями піт.
— Я… я просив би на сторону, — промимрив.
Санітарі відв'язали. «Маркирант» пішов якось швиденько, але вже майже не криваючи. Поворітьма йшов зовсім просто і заявив, що його нога якось зовсім виздоровіла, і може, не треба її таки втинати…
Нецікавим матеріялом до вишколу були чехи. Дуже опірно піддавалися дисципліні, а від нашого вояка різнила їх злобна перверзійність та роблена тупість. Не забуду пригоди одного капітана з чехом-вояком на маневрах.
Саме цілий баталіон мав у бігу перебристи малу річку. Ясне, що під оком ген. Гальгочі й старшини мусіли без надуми лізти по пояс у воду. У ген. Гальгочі не було жартів. Один капітан, німець, якому не подобалася примусова купіль в одягу, користаючи з того, що генерали були далеко, прикликав здоровенного чеха і наказав взяти себе на плечі та перенести через річку. Чех посадив собі капітана на карк та без зусилля вліз у воду. Але в місці, де вода доходила вище пояса, він пристав та почав балачку зі своїм балястом.
— Чи ви тямите, пане капітане, що ви мене покарали при останньому звіті? А що буде з моєю карою? — Капітан скипів з люти.
— Ах, ти ж харцизяко! Що буде з карою, питаєш? — Будеш покараний. А тепер неси швидше. Ну, раз, два, чого ж ти пристав?!
— Ох, коли ж бо я не можу таки, пане капітане!
— Неси, кажу тобі, — ревнув капітан, синий спересердя.
— Чех і собі верескнув.
— …Не могу… не могу… — і вважаючи, щоби капітан дав нурка аж до самого дна, повалився у воду на довгий.
Моральне виховання вояка було спрямоване на те, щоби виховати з нього перш за все австрійського патріота. Практично переводилося це так, що в перших-таки днях рекрутського вишколу інструктор підстаршина закреслював два сумежні кола на землі перед вояком і ставляв до їх нутра по одному воякові. Тоді казав їм обом штовхатися та кулачитися з тим, щоби один одного намагався викинути з кола. Такому показові територіяльної власности товаришила здебільша така наука патріотизму.
— Бачиш, хлопе, це Австрія, а це, тут… — в цьому місці «імярек», у даному моменті найбільше ворожої сумежної держави, а в часі служби Туреччини. — Як тебе схоче викинути турок, то що будеш робити один з другим?
— Битися, — гуділо з рядів фронту.
— А видиш, хлопе, битися! Тож знай, що тебе закликав сюди найясніший пан, щоб ти… — і т. д.
Противник звичайно виростав у очах вояцтва під впливом такого морального виховання до подоби апокаліптичної потвори.
Раз, у часі перегляду, каже генерал до капітана задати воякові питання, як виглядає турок? Запитаний стрілець Шпичка, чи як там він звався, виструнчився, аж очі вилізли йому з лоба. Але мовчить. Фольдфебель, що саме стояв за генералом, хотячи рятувати ситуацію, рисує на чолі значок, що мав означати півмісяць, ношений на фезі. Шпички обличча проясніло.
— Ту… турок, прошу пана ка… пітана, має на чолі одно око…
В 1896 році я відбув сигналізаційний курс.
Від р. 1899 дістаю ступінь поручника та наказ перенесення до Самбора. Відносини тут були дуже симпатичні. У місцевій «Бесіді» зосереджувався поважний організаційно-просвітний рух, якого душею були такі видатні та незвичайно свідомі на той час громадяни: професори Сілецький, Левицький, лікар др. Цюк, о. Рабій та декілька інших, що прізвищ їх вже нині не тямлю. З ними всіма я в короткому часі познайомився за посередництвом теж дуже свідомого українця ляйтнанта Козицького, з яким ми незабаром близько заприязнилися. Вправді до «Бесіди», будучи військовим, я вступу не мав, але все ж таки частенько траплялась нагода побалакати зо своїми людьми та довідатися не одного. Ті балачки та приставання з українськими колами збудили в мене чималу національну свідомість, хоч цей процес відбувався тільки рівнобіжно до мого австрійського патріотизму, не послаблюючи його ні на крихітку.
У 1902 р. я вженився та прожив у Самборі з дружиною до 1907 р. Потім на моє прохання перенесли мене до Золочева, де я мав рідню. Тямлю, як з мене сміялися мої товариші, коли дізналися, що мої аспірації не сягають поза Золочів. Звичайно на поданнях старшин, котрі прохали перенесення, подавалося бодай Грац, як не Відень. І справді, мої амбіції були маленькі та смішні, але ж бо щиро не хотілося кидати Галичини, своїх дітей, рідні для великоміського гамору та чужого середовища.
В Золочеві від 1907 р. я був постійно назначуваний командантом сотні аж до року 1909, в якому дістав номінацію на капітана. Вищий ступінь зразу мені немало імпонував. Таж тепер я був справжнім командантом згідно з переконаннями мого теперішнього команданта, який твердив, що на ділі істнує тільки два роди справжніх командантів: сотник і полковник. Посередні ступені як майор чи підполковник — це ступені більше для паради, ніж до праці.