Моє захоплення новими зірками тривало коротко. Із підвищенням ступня мої обов'язки трохи що не подвоїлися. Одним з таких наддатків був обов'язок нести курс навчання української мови для старшин. Такі курси були примусові в зв'язку з наказом, що старшини мусять на протязі трьох років вивчити матірню мову домінуючої частини полку. Не треба хіба згадувати, що на провідника курсу визначували необхідно мене. Я ж був знаний ще з Перемишля як спец від усяких святочних промов до вояків українців, перекладів, інтервенцій в усяких справах, де треба було знання української мови. Чому ж би тоді я не мав бути й учителем української мови? Це було таке ясне, що мене навіть не питали про згоду.
Далі приходилося мені вести школу для підстаршин у куріні. В неділі й свята зарезервовано для мене провід відділу греко-католиків до церкви на богослуження. А вкінці щонайгірше з усіх «синекур», якими так щедро мене обділювано, — вправи зі старшинами резерви і вишкіл учителів. Гіршу мороку годі собі уявити. Схопити цю «цивільбанду» в карби дисципліни, заставляти її почуватися не випадково передягненою у старшинський однострій, тільки справжніми вояками, примусити виконувати дані прикази, не так собі віднехотя, тільки з почуття власної відповідальности та їх дійсної важности, було невимовно важко. Нераз приходилося цій цивільній стихії йти на далеко йдучі уступки або ж уживати тонких підступів, щоби добитися у них не кажу повної субординації, але бодай доброї волі та прихильного ставлення до свого команданта, що давало запоруку на яке-таке виконання інструкцій чи наказів.
Звичайними штучками з-поміж безлічі інших, котрими я з'єднував собі симпатії «вакаційного війська», був дозвіл вести кухню у власному заряді (дорога до серця веде через шлунок!) і дозвіл співати, коли тільки можна, пісень.
Дуже часто траплялося й таке, що мої зверхники наділювали мене після відбутих маневрів обов'язками оцінника поманеврових шкід. Тоді приходилося вривати собі тиждень-два з належної відпустки на безнастанні роз'їзди по околицях та від'їдатися від дідичів і панів, що раді б утроє заробити на шкодах, заподіяних військовістю.
Побіч розмірно високих дієт, що я їх брав як належність за всю працю, був ще й той хосен, що деколи траплялася нагода вгодити нашим селянам, яких таксатори звичайно болюче кривдили.
Подрібніше описувати звичайну буденщину, що виповнювала ці роки, немає потреби. Життя старшини в моїх умовинах відоме. Воно нічим не різниться від життя тисячів людей, що займаються найрізнороднішими соціяльними функціями з їх турботами, радощами, розчисленнями на десятки років вперед. Життя плило своїм ідеально наладнаним руслом так рівно, так розміряно, що думка про якусь зміну, заколот у цій незахитаній системі коли б і вскочила була знечев'я в голову, то видалась би зовсім недоречною.
Треба ж було тоді неабиякого фантаста, щоби з недалекого прийдешнього виворожив примарні картини знищення, пожеж, сотні тисячів смертей в умовинах, які були ярким контрастом до довголітнього мирного життя. Треба було мати неабияку уяву, щоби змалювати собі у ній події, що їх доля готовила нашій нації.
«Поцтивим рутенцям», самозадоволеним державним урядовцям, що тільки чекали на підвижку службового ступня, ситим рентієрам, молоді, котра щойно готувалась до такого життя, яким жили їхні батьки й діди, спокійним селянам за чепигами, ремісникам за станком, мільйонам істнувань з їхніми дрібними турботами, дрібними приємностями, спокійними плянуваннями, ощадностями в банках, скритках чи скринях, у найжахливіших несупокійних снах не ввижалося те, що ось мало нагрянути з невідхильною конечністю, яка з дня на день підмулювала тиху австрійську ідиллю.
Скаламучена ідилля
Глухим підземним товчком, що на коротко схвилював уми й сколихнув дотеперішнім нескаламученим супокоєм, був р. 1912. Проголошено частинну мобілізацію.
Це скоїлося саме тоді, коли я вечером найспокійніше сидів у касині і грав у віста. Якраз розділили колоду. Нагло увійшов задиханий підстаршина у службі та викликав мене негайно до полковника, що дожидав з дуже важними справами. З важким серцем прийшлося покидати товариство.
Полковник стрінув мене зі смертельно серіозною міною.
— Мобілізація! Положення незвичайно напружене. Пахне війною. Вам, пане капітане, даю наказ на завтра ранком боєво вирядити сотню та негайно вирушити до Бродів із завданням забезпечити евакуацію тамошніх урядів і кавалерії. Наказ тайний. До хвилини вимаршу ніхто не сміє знати, що ви робите і в якому намірі…