Коли нарешті на початку вересня 1904 року я, заїхавши спочатку до Владивостока, прибув до свого нового полку, саме відгриміла битва під Ляояном. Російському військові знову довелося відступити на укріплені позиції на південь від Мукдена. 52-й Ніжинський гусарський полк, де я став молодшим штабним офіцером, перебував на правому фланзі армії.
Вона від самого початку війни мусила чекати — на підмогу, на боєприпаси й на матеріальні засоби. Бездіяльність згубно впливала на моральний дух. Японці мали повну свободу дій, натомість росіяни не спромоглися набути її за весь час кампанії й зазнавали самих лиш невдач, які почалися форсуванням річки Ялу, а скінчилися поразкою під Мукденом. Найбільшим винуватцем, безперечно, був пасивний, нерішучий головнокомандувач, генерал Куропаткін, однак воєнні дії дуже ускладнювало й двовладдя. Межі повноважень було недостатньо чітко розділено між намісником на Далекому Сході, адміралом Алексєєвим, і верховним головнокомандувачем. Ці добродії втручалися в справи один одного і звинувачували один одного перед імператором. Між іншими командувачами теж виникали незгоди й інтриги.
Ледь не кожна ініціатива втілювалася недостатніми, імпровізованими засобами й була приречена на невдачу. Наскрізною рисою російських воєнних дій стало свавільне збирання маленьких різнорідних підрозділів докупи. Командування — очевидно, щоб заспокоїти себе — формувало перед операцією нові бойові одиниці, безперестанку дроблячи старі. Це, власне, був звичайний самообман, адже такі імпровізовані формації втрачали цілісність і згуртованість і ставали причиною слабкості. Чимало командирів, які мали славу вправних і мужніх солдатів, за таких умов неминуче зазнавали невдач. Моральний дух армії підупадав, у всіх військових частинах почастішали випадки пияцтва, лінощів, байдужості, різних зловживань, що лише посилювало знеохоту.
Я був сповнений енергії та добрих намірів і по приїзді хотів зробити щось корисне. Попри загальну апатію в полку, мені вдалося заохотити молодших офіцерів до щоденних кінних розвідок на місцевості, і це на якийсь час відвертало їх від лінощів та алкоголю. Іноді я мав нагоду самостійно вирушити верхи на передову. Одна з цих дозорчих поїздок скінчилася тим, що на важливому опорному пункті допитливого спостерігача запідозрили в шпигунстві через новий однострій, затримали й відвели до штабу дивізії.
Моїй частині довго довелося бити байдики, і я в грудні й січні скористався нагодами поїхати в цікаві рейди з обходом ворожого лівого флангу та глибокою розвідкою. Перший, десятиденний рейд став моїм бойовим хрещенням. Ми мали завдання вивідати систему ешелоновано укріплених опорних пунктів, які утворювали флангове прикриття японців. Ці пункти були китайськими селами, часто великими, оточеними високим цегляним муром, який не давав змоги побачити, що там за ним. Спостереження на відкритій місцевості майже завжди потребувало неабиякої відчайдушності, і в такій справі не обходилося без втрат. В одному з цих розвідувальних рейдів у ротмістра князя Єльдарова, що їхав поруч зі мною, влучила смертельна куля.
З 25 грудня до 8 січня я, командувач двох окремих ескадронів, брав участь у кавалерійській операції генерала Міщенка разом зі ще 75 ескадронами. Ми мали пробитися на узбережжя, захопити японський імпортний порт Їнкоу разом із кораблями і, підірвавши один міст, перетяти залізничну колію, яка сполучала Порт-Артур із Мукденом. Учасники операції не знали, що Порт-Артур уже в руках супротивника, а облогова армія генерала Ноґі прямує на північ у бік позицій Куропаткіна.
Важливий наступальний рейд ішов мляво. Міщенко притримав головні сили для бою з локальними опорними пунктами супротивника, замість того щоб виокремити менші сили на їх нейтралізацію і скерувати основну частину потужної кіннотної маси на Їнкоу. Так було змарновано багато дорогоцінного часу, і коли нарешті місто постало перед нашими очима, ворог уже наготувався до оборони. Розпочавши бій, ми побачили, як повз нас проїхав військовий ешелон із Порт-Артура, і почули, як японці, розмахуючи на нас руками з відкритих вагонів, вигукували «банзай!».
Показова історія, як генерал Міщенко планував підірвати Маньчжурську залізницю десь на півночі від Порт-Артура. Я зголосився виконати завдання, проте мені сказали, що його доручать котромусь із молодших офіцерів. Командування знало, що генерал Ноґі пішов маршем на північ, тож новому задуму слід було приділити більше уваги, ніж здобуттю Їнкоу, і скерувати на це чималі сили — але поспіхом склепало шість слабких ескадронів, поназбирувавши їх зі всіх полків, і відрядило цю зімпровізовану формацію підривати міст на найважливішій ділянці залізниці! Сталося те, що мало статися: задум провалився.