10–18 січня наш полк узяв участь у відомому наступі на Сандепу під орудою мого співвітчизника генерала Оскара Ґріпенберґа, шанованого ще з часів туркестанських кампаній. Так я дістав змогу долучитися до єдиної в цій війні масштабної операції. Початок її вселяв надію на успіх. Ми мали вклинитися в лівий фланг супротивника і створити можливості для глибокого удару по японських лініях постачання. Попри багатонадійний початок, в операцію втрутився головнокомандувач, який почав висмикувати з лав один батальйон за іншим, раз по раз перекидав до себе підрозділи і цим повністю унеможливив наступ.
Я спостеріг, як спритно японці використовують місцевість і зливаються з нею в одностроях кольору хакі, — а російське військо тоді ще не мало ніякої польової форми! Виявилося, що в артилерійній тактиці супротивник має найбільшу перевагу. Японці використовували приховані артилерійні позиції, а росіяни досі стріляли з відкритих.
У середині лютого стало очевидно, що супротивник, діставши на підмогу армію генерала Ноґі, невдовзі достатньо зміцніє, аби розпочати наступ на російські позиції на півдні від Мукдена. Мене з двома окремими ескадронами тепер додали Сибірському армійському корпусу, який під орудою генерала Ґернґросса утворював край правого флангу російського фронту. Я мав провадити розвідку в західному напрямку, не заходячи в тривалі бої. Якось раз ми натрапили на японську кінноту. Після короткої стрілянини зрозуміли, що нам протистоять 2–3 ескадрони, озброєні кількома кулеметами. Переїздячи на ліве крило, я відчув, як мій кінь Талісман рвучко стенувся і на ньому виступило мило. У благородну тварину влучила куля, однак вона виконала свій обов’язок до кінця. Упав Талісман, аж коли я вже завершив завдання.
Далі я послав кілька донесень, які допомогли вищому командуванню дізнатися про обхідний маневр, що його саме здійснювали японці. Зустріта нами кіннота належала до війська генерала Ноґі. За кілька днів до того ворог 150-кілометровим фронтом розпочав наступ, який було відбито лише на лівому фланзі, де командував генерал Ліневич. Російський головнокомандувач відповів на це загальним відступом. Відповідний наказ надійшов на праве крило з великим запізненням, і тому відхід там відбувався дуже невправно. Загрожений фланг не знявся під покровом ночі, а розпочав доволі погано спланований відступ аж уранці. Японці переслідували його маленькими загонами з кількома гарматами. Вміло використовуючи горбкувату відкриту місцевість, вони завдали супротивнику великих втрат, і відступ подекуди переріс у панічну втечу.
Утім японці не змогли скористатися своїми успіхами, щоби здобути остаточну перемогу. Фронт стабілізувався лише за 170 кілометрів на півночі від Мукдена. Після цих подій генерала Куропаткіна було звільнено з посади й замінено на генерала Ліневича, якому швидко вдалося довести армію до боєздатного стану.
Я втратив у бою доброго коня, але виконав завдання і став полковником. Проте ця винагорода не могла компенсувати втрату Талісмана. То був дивовижний кінь, і ні до, ні після того я більше такого не мав. За жодним своїм конем я не сумував так, як за тим чистокровцем, що, попри темперамент і породистість, був найспокійнішим серед тих, якими я правив у бою.
Мукденська поразка поклала край наземним операціям. Пролікувавши запалення середнього вуха у фінському похідному шпиталі в Ґунчжуліні, я зі своїм полком іще взяв участь у деяких розвідувальних рейдах, а навесні 1905 року провів загін китайських хунхузів[2], що складався з двох сотень, далеко в глиб країни повз ворожий лівий фланг. Знайшовши спільну мову з хунхузами, японці почали набирати собі з них підмогу й засилати їх шпигувати. За прикладом японців росіяни теж зібрали кілька таких сотень, проте їхня боєздатність була невисокою. Попри несхильність хунхузів до дисципліни, мені вдалося з’ясувати, яке в супротивника шикування, і вибитися з оточення, влаштованого загоном японської кінноти.
Слідом за поразкою на суші наприкінці травня відбулася Цусімська морська битва, в якій повністю було знищено російський Балтійський флот, що вирушив із Лібау[3] в жовтні 1904 року. На початку червня цар схвалив пропозицію президента США Теодора Рузвельта щодо посередництва. І справді, пора було починати домовлятися про мир, адже заворушення в Росії ось-ось могли перерости в справжнісіньку революцію.