Коли питання Аландських островів було порушено на мирній конференції за ініціативою Швеції, його не поставили на розгляд, а переадресували в Раду Ліги Націй. Як відомо, вона оголосила, що право Фінляндії на Аландські острови є цілком беззаперечним.
Розмовляючи в Лондоні й Парижі з провідними державними діячами й військовиками, я дійшов думки, що бажання держав-переможниць остаточно врегулювати російське питання стало більшим, ніж раніше. Очевидно, вони дедалі виразніше почали усвідомлювати небезпеку збільшовизованої Росії. Чимала кількість матеріальних засобів надійшла до Польщі, а також білим російським арміям, а в Лондоні генералу Денікіну нещодавно відкрили додатковий кредит у 15 мільйонів фунтів стерлінгів.
Про військову ситуацію в Росії були різні думки внаслідок того, що з Сибіру та центральних частин країни надходили неповні й суперечливі відомості. Уже деякий час білі російські армії зазнавали потужного тиску на всіх фронтах; утім, найменше на півдні, де військо генерала Денікіна за кілька тижнів до того підійшло до Москви приблизно на 350 кілометрів. Національні рухи все ж здавалися впливовим чинником, якщо їм надати ззовні достатню допомогу. З паризького горизонту передумови для такої допомоги здавалися сприятливими, зважаючи насамперед на вдалі наступи поляків в Україні й Білорусі, чию столицю Мінськ було здобуто в серпні. Ідея утворення широкого антибільшовицького фронту ширяла в повітрі. Фінляндії треба було зважити на новий факт, а саме на те, що невдачі росіян-націоналістів набагато пом’якшили їхнє ставлення до визнання незалежності нашої країни.
Як на мене, ані Фінляндії, ані Польщі не варто було лишатися осторонь від спільних дій проти більшовиків — мені навіть здавалося, що участь у них за тодішніх обставин можна обґрунтувати вагомими політичними причинами. Участю в воєнних діях, які для Фінляндії обмежилися б допомогою в здобутті Петербурга й забезпеченням великого базового району, на основі якого можна б було сформувати сильний і розсудливий уряд, новопосталій Росії було б зроблену велику послугу, і майбутні дружні стосунки мали б якнайміцніше підґрунтя. Якби сусід, який зовсім донедавна жив під російським гнітом, відплатив би за це лицарською допомогою, це стало б шляхетним вчинком. Натомість відмова запросто могла б викликати антифінські настрої в очільників держави, сусідство з якою було для Фінляндії неуникненною долею.
Утім, найвирішальніше на мою позицію вплинуло тверде переконання, що коли більшовицький уряд тепер не побороти й дати йому закріпити при владі, він стане загрозою ледь не для всього світу і передовсім саме для Фінляндії. Як на мене, треба було брати до уваги очевидну небезпеку, що Фінляндія рано чи пізно або через повільне слабшання, або шляхом підтриманого зі сходу перевороту опиниться під більшовицькою владою. Майбутнє з’ясування стосунків напевно призвело б до більшої кількості жертв, ніж негайна спільна підтримувальна операція, коли ініціатива перебуває в руках лідерів конструктивних сил російського народу, а супротивник іще потерпає від багатьох матеріальних і психологічних слабин. Але не можна було гаяти ані хвилини! Я вже достатньо надивився на методи комуністів, щоб знати, що це питання часу — коли постійний, шалений терор, супроводжуваний облудними обіцянками майбутнього, остаточно зламає силу спротиву російського народу.
На таких підставах я 28 жовтня 1919 року надіслав з Парижа телеграмою відкритого листа до президента Столберґа, де заявив, що участь у відбудові нової Росії — в інтересах Фінляндії. Я сподівався, що це звернення може з одного боку вплинути на громадську думку, а з другого спонукати уряд визначитися зі своєю позицією і обміркувати, які можливості має наша країна взяти участь в операції світового значення. У моєму листі до президента було сказано:
Пане Президенте! Доки фінляндський народ стоїть перед рішеннями, які визначатимуть його майбутнє, я вважаю своїм патріотичним обов’язком оприлюднити тверде переконання, яке виникло в результаті ґрунтовного вивчення стану справ і настроїв у Парижі й Лондоні.