Як можна було здогадатися за цих умов, питання оборони країни теж стало яблуком розбрату між партіями. Мета лівих сил полягала в повному роззброєнні. 1921 року соціалістам вдалося домогтися відкладення розгляду нового закону про військову повинність на післявиборний час. Для позиції центристів у питанні оборони країни було характерне намагання зменшити тяготи військової повинності і виразне небажання йти на економічні жертви, потрібні для утримання збройних сил, не кажучи вже про поліпшення їх стану. Внаслідок цього частка асигнувань на оборону країни в державному бюджеті меншала з кожним роком: становивши 25,5 % 1919 року, вона до 1923 року поступово зменшилася до 14,7 %.
Крім того, в багатьох колах панувало патріотично-перебільшене уявлення про можливості, які існуватимуть у лиху годину. 1918 року армію було створено з нічого, тож гадалося, що коли по-справжньому знадобиться, для забезпечення оборони країни вистачить нового народного повстання. Утім, кожен мислячий громадянин мусив розуміти, що лише тимчасове ослаблення російської держави уможливило тоді здобуття нами свободи, і, лише виходячи з цього, ми могли сподіватися, що мирне становище триватиме. Ми отримали відстрочку на будівництво оборони країни, але чи надовго? Адже саме час — поряд з грішми — був насамперед потрібний для всебічного розвитку збройних сил, а ми ж лише почали цей процес.
Організаційні засади, розроблені для шуцкорів у часи мого регентства, виявилися придатною і тривкою основою для їх постійного вдосконалення. Однак плановий розвиток гальмувала прикра ощадливість в асигнуванні коштів, яка теж стала наслідком політики поступок лівим силам, — хоча шуцкорівська організація була доволі малобюджетним допоміжним чинником у збереженні порядку і збільшенні обороноздатності.
Про негативне ставлення уряду до цієї добровільної організації свідчить те, як він розглядав виниклу влітку 1921 року конфліктну ситуацію, внаслідок якої посада командувача шуцкорів стала вакантною. 16 вересня того самого року представники всіх шуцкорівських округів країни з’їхалися до Гельсінкі, щоб обрати кандидата на цю вакансію. Збори одностайно вирішили запропонувати президентові поставити на цей пост мене, почесного головнокомандувача шуцкорів.
Моєю думкою не поцікавилися, тому звістка про висунення мене кандидатом стала для мене сюрпризом. І взагалі я в той час навіть не був у столиці. Коли шуцкорівська делегація запевнила мене, що всі шуцкори країни одностайно підтримують мою кандидатуру, я відповів телеграмою: «Якщо, на думку делегатів шуцкорів, я можу бути корисним шуцкорам, я вважаю за честь дістати змогу командувати тими 100 000 громадянами, які об’єдналися для оборони свободи й легітимного ладу Фінляндії».
Усвідомлюючи наявність зустрічних вітрів нагорі, я розумів, що з цим постом пов’язані великі труднощі, але з другого боку не хотів відступати перед ними й вірив у свої можливості справити такий вплив, щоб ця молода організація усталилася й виробила традиції в тих формах, які я сам затвердив. Якщо це мені вдасться, я зроблю послугу шуцкорам і всій країні. Однак президент не схвалив мою кандидатуру, і минуло десять років, доки керівництву держави знадобилися мої послуги.
Під час мого перебування за кордоном восени 1924-го центральна управа Шведської народної партії попросила мене згодитися балотуватися в президенти на виборах, що мали відбутися наступного року. При цьому мене запевнили, що консервативні елементи виборчих округів, цілком імовірно, долучаться до підтримки моєї кандидатури. Проте я сумнівався, що моє балотування в той час сприятиме зміцненню єдності країни, тим паче, що ініціатива виходила з боку такої маленької партії, а тому волів відхилити пропозицію і водночас висловив побажання, щоб шведські виборці спільно підтримували якогось кандидата від фінських буржуазних партій. Зроблена мені пропозиція свідчила про зростання занепокоєння, яке виникло внаслідок розвитку подій і втрати авторитету, якої зазнав уряд, постійно погоджуючись із вимогами лівих сил. Були й інші ознаки того, що люди почали дедалі виразніше усвідомлювати згубність внутрішнього розколу, який міг поставити під загрозу здобутки визвольної війни й оборонні можливості країни.
Серйозним попередженням став у ті часи тривожний розвиток подій у балтійських країнах. Комінтерн іще цілеспрямованіше й ефективніше, ніж у Фінляндії, провадив там підпільну діяльність, очевидно готуючись до заколоту. Конкретним доказом цього стало те, що більшовики намагалися 1 грудня 1924 року здійснити в Естонії державний переворот за допомогою ударної групи, організованої для громадянської війни і підсиленої естонцями, які пройшли військовий вишкіл у Радянському Союзі, таємно переправленими до країни. Спробу заколоту було придушено, але навіть попри все це естонський уряд не вжив достатньо рішучих заходів проти комуністичної партії.