Жодні лихі передвістя досі не спонукали фінляндську владу відмовитися від поступок лівим силам, а в буржуазних колах і далі тривав той самий міжпартійний розкол. Наслідком такого стану справ був соціалістичний урядовий експеримент, а також найнижча частка оборонного бюджету в Фінляндії, яка 1928 року становила лише 13,8 % загальних державних витрат! Утім, спробу соціалістів зменшити термін військової служби на один рік вдалося зірвати.
У ті часи фінляндські соціал-демократи були фактично оборонними нігілістами. Їхня позиція виразно оприявнилася в програмі щодо оборонного питання, яку керівництво партії висунуло на партійній конференції в січні 1930 року. Там зокрема було сказано:
Соціал-демократія відкидає такі уявлення, що робітничий клас завжди і за всяких умов зобов’язаний збройно обороняти свою країну… Проти військового відомства говорить нині дедалі дужче той факт, що воно загрожує і внутрішній свободі народів, і їх зовнішньому миру. Тому вимоги всього робітничого класу й Соціалістичного робітничого інтернаціоналу про зменшення військового відомства стають дедалі інтенсивнішими. Дедалі менше вже звертають увагу на раніше начебто такий важливий аспект, що роззброєння має відбуватися ступенево і в усіх країнах одночасно, щоб жодна країна не наражалася на небезпеку. Тепер визнають, що до зменшення військового відомства треба прагнути повсюдно, навіть не чекаючи гарантій безпеки, й підтримують соціал-демократичний робітничий клас багатьох, а надто маленьких країн, який стоїть на позиції негайного й повного роззброєння.
Укладачі програми припускали, що Фінляндія стане жертвою російського імперіалізму, — «таку можливість не можна зовсім не брати до уваги», але твердили, що «жодної такої імовірності не існує, а отже, не варто утримувати тут дороге військове відомство, яке, можливо, ставить під загрозу безпеку народу, на випадок війни, яку, напевно, вже годі буде відвернути військовими засобами». Збройні сили треба замінити на «прикордонні загони поліційного типу, з назви яких уже видно їх завдання; а якщо їм доведеться відступити від кордону, доки ворог просуватиметься далі з метою захоплення країни, їхнє завдання скінчиться». Партійна конференція ухвалила програму майже без змін.
У той самий час, коли було зроблено наведену вище заяву, в Росії реалізація першого п’ятирічного плану встигла дійти вже до початку третього року. Паралельно з процесом індустріалізації зростала технічна міць Червоної армії, й імперіалістичні зазіхання в офіційних заявах радянських лідерів з’являлися так часто, що й нашим соціал-демократам теж варто б було почуватися не так упевнено.
Не звертаючи уваги на перебіг подій, і соціал-демократична лівиця, і буржуазні центристи заплющували очі на діяльність, яку провадили на кошти, отримані ззовні, комуністичні радикальні елементи, нашвидкуруч замаскувавшись під партію зі, здавалося, безневинною назвою «Фінляндська партія робітників і дрібних хліборобів». Кількість мандатів у комуністів в результаті виборів 1924 року поменшала до 18, однак три роки по тому зросла до 20, а 1929 року — до 23. До того ж комуністи ще мали своїх підслухачів та інформаторів у парламентських комітетах, ба ще й при розгляді найдражливіших справ, пов’язаних з обороною країни. Щойно котрогось депутата-комуніста ловили на гарячому, арештовували й засуджували до ув’язнення, на його місце ставав резервний член, теж посіпака Москви. У муніципальних адміністративних органах комуністи постійно дотримувалися вказівок Комінтерну, за якими мали просочитися у представники скрізь, де в них з’являлася можливість провадити саботаж і вносити безлад у роботу суспільного апарату. Пропаганда комуністичної преси стала ще відвертішою й зухвалішою. Підпільну підривну роботу, яка внаслідок загальносвітової кризи піймала новий вітер у вітрила, активізували з кожним роком. Матеріали, знайдені свого часу в численних партійних органах, докладно ілюстрували шпигунську й агітаційну роботу комуністів, спрямовану не лише на армію й військові установи, а й на різні царини економічного й політичного життя.
Проте ліві не становили більшості в парламенті. 1929 року соціалісти й комуністи мали загалом 82 мандати з 200. Причиною того, що діяльність комуністів не вдалося розладнати й навіть серйозно тримати в шорах, була поступливість центристських партій. Однією з нечисленних спроб став поданий 1928 року професором Інґманом і оновлений наступного року законопроект, який мав на меті зупинити терор, спрямований на робітників-патріотів. Проте парламентська більшість не вважала, що він дає підстави для вживання заходів.