Десятирічна безвідповідальна політика поступок і вседозволеності довела до того, що державна влада втратила авторитет і країна опинилася в стані, коли їй загрожували і внутрішні, і зовнішні страшні небезпеки. Сліпий партійний егоїзм, а також внутрішньопарламентські інтриги й компроміси затінювали питання оборони країни, і ніхто не усвідомлював, що час випробувань ближчає з кожним роком.
Наша ситуація в 1920-х роках розвивалася фактично тією самою колією, що й у багатьох інших європейських країнах, які в часи повоєнних спазмів намагалися знайти новий спосіб життя. Світова війна надягла на народи гамівну сорочку, яка змушувала напружувати свої сили. Після такого величезного зусилля вони раптово відпружилися до стану необмеженої свободи й безтурботності. Доки для успішної відбудови існувала постійна потреба в сильній державній владі й суспільній дисципліні, давні нації знову повернулися до своїх передвоєнних ліберальних інституцій, а держави, що народилися в горнилі світової війни, були ущасливлені ультрадемократичними конституціями, наслідком яких стали розкол консервативних сил і дрейф народів у напрямі анархії. Але й народи рано чи пізно досягають рівноваги в своєму житті, і настає момент, коли й великі маси інстинктивно усвідомлюють, що порядок цінніший за невгамовну свободу.
У Фінляндії основні закони давали державній владі міцну основу, якщо їх застосовували на практиці в правильному дусі і якщо керівництво держави саме не слабило власного владного становища. Та все ж і в нашій країні рівновага похитнулася внаслідок байдужості уряду й парламенту. Упродовж дванадцятьох повоєнних років Фінляндія не мала жодного уряду, який, опираючись на тверду більшість, міг би провадити далекосяжну, цілеспрямовану й результативну політику. Натомість усім недовгочасним урядам фактично доводилося для виживання вдаватися до угодовської тактики й тимчасових компромісів.
Дедалі більше невдоволення і роздратування паралізливими партійними суперечками, неприхованою зрадницькою агітацією комуністів та їх терором і свавіллям на місцях роботи підготувало ґрунт для реакції, яка поступово розрослася до величезного народного повстання, названого згодом Лапуаським рухом. Інцидент, спровокований комуністами наприкінці 1929 року в селі Лапуа, призвів до спалаху народного гніву, а слідом відбулися численні мітинги й акції по всій країні. Висловлені на них занепокоєння й побажання було повідомлено урядові й парламентським фракціям, проте вони не спромоглися змінити тодішній курс.
У якогось експресивнішого народу реакція, поза сумнівом, оприявнилася б у агресивнішій формі. У Фінляндії минуло ще півроку, доки рух спротиву виріс у спільну маніфестацію, в селянську ходу до столиці в липні 1930-го. Внаслідок маніфестації уряд заборонив комуністичні газети, а сенатору Свінгувудові було доручено сформувати новий уряд, який рішуче взявся до боротьби з елементами, що руйнували суспільство. На позачерговій сесії парламенту уряд подав пропозицію обмежити права, які ставали об’єктами найбільших зловживань, а також проект надзвичайного закону, без якого, на його думку, він не міг залишатися господарем становища. Однак за допомогою деяких буржуазних депутатів лівим вдалося домогтися відкладення розгляду законопроекту до нових виборів, а далі парламент було розпущено. Новий парламент, який зібрався в жовтні 1930 року, надав урядовій владі повноваження, потрібні для збереження миру й порядку в країні.
Отже, і в Фінляндії все розвивалося так, що владі аж після тиску позапарламентських сил довелося вжити заходів проти елементів, які працювали на знищення країни. Прикро, що цієї мети не вдалося досягти парламентськими методами, і що в процесі народного повстання сталися деякі грубі порушення законності. І все ж безперечно те, що причиною народного повстання стала врешті-решт інертність державної влади щодо політичних прагнень і підпільних сил, які загрожували зруйнувати життєві умови і майбутнє країни. Ця реакція народу на зловживання свободою й демократією набула в Фінляндії незрівнянно м’якших форм, ніж у багатьох інших країнах, одначе вона виникла вчасно і встигла оздоровити політичне життя. Завдяки Лапуаському рухові стало можливим створити парламентську основу для уряду, життєва сила і воля до діяльності якого була зовсім інакшою, ніж у період занепаду в 1920-х роках.