Наготувавши спорядження і навчившись краще фотографувати й користуватися приладами для топографічної роботи, я вирушив із Петербурга 6 липня 1906 року. Я проїхав потягом через Москву до Нижнього Новгорода, звідти судном по Волзі до Астрахані, а далі Каспійським морем, повз нафтовидобувне місто Баку, до Красноводська. По семи місяцях перебування в Європі я знову повернувся на азійську землю. Переді мною відкривався незнаний і вабливий світ.
Далі я поїхав кепським потягом через закаспійську пустелю й оази Мерв, Бухару та Самарканд до столиці російського Туркестану Ташкента, подолавши в спекоті 1700 кілометрів за три доби. Саме ці піщані степи з кількома оазами стали військовою школою російської армії після упокорення Кавказу. Роздивляючись краєвид із вікна потяга, я добре міг собі уявити, які труднощі проблеми з постачанням доводилося долати завойовникам. Лише завдяки цій залізниці, прокладеній з Красноводська до армійського тилу, генерал Скобелєв та інші воєначальники досягли своєї мети. Що глибше ми просувалися, то родючішою ставала земля і більше з’являлося слідів давньої культури. Після приєднання цих теренів до царської держави побутові умови населення, вочевидь, поліпшали — надто завдяки відновленню пречудової системи зрошувальних каналів, створеної в часи розквіту Монгольської держави, але потім занедбаної.
Прибувши до Ташкента, я відвідав генерал-губернатора, щоби владнати останні формальності, пов’язані з поїздкою. У штабі військового округу я дістав інформацію про дорожню мережу та умови життя в прикордонних районах і вперше зустрівся з полковником Корніловим, який згодом став одним із головнокомандувачів російської армії в Першій світовій війні. Доклавши до багажу сім військових гвинтівок старого взірця разом з набоями, щоб можна було при нагоді подарувати їх ватажкам кочовиків, я повернувся до Самарканда. Цю перлину азійських міст іще Александр Великий зробив своєю резиденцією в Центральній Азії. Чингісхан зруйнував її дощенту, однак наприкінці XIV століття Тамерлан повернув їй блиск і розташував там свій пишний двір — як і його наступники. Тутешні історичні пам’ятки й зокрема велетенські мечеті мали грандіозний вигляд. Площа Реґістан, облямована ними з трьох боків, тішила око, надто в п’ятничний полудень, коли молитися поспішали тисячі людей. Знатні мусульмани їхали гарними, пишно прикрашеними бухарськими кіньми. Чимало вірян зупинялося в дорозі, щоб обмити ноги в арику (зрошувальному каналі), а ті, хто не помістився в святилищах, розстеляли за їх межами килими на бруківці, вклякали і молилися. Коли монотонний голос мулли — мусульманського священика і тлумача законів — час від часу переривав тишу, біле тюрбанове море підіймалося й опускалося напрочуд синхронно.
У Самарканді упокоєний Тамерлан (Тимур Ланк) — він лежить у спроектованому ним самим мавзолеї під величезною нефритовою брилою, на якій вигравіювано дивний напис: «Коли я встану, світ здригнеться». Либонь, небагато було завойовників, які наганяли на людей більше страху, ніж цей турок, чиє ім’я самаркандці досі вимовляли з пошаною.
Проводир повів мене подивитися на яр — його, як не дивно, називали славнозвісним лев’ячим ровом пророка Даниїла. Показав і могилу на краю. Традиційна для мусульман могила нагадувала глиняну труну завдовжки близько 8 метрів. Коли я спитав, чому домовина така величезна, проводир серйозно відповів, що Даниїл росте в ній, тому її доводиться раз по раз подовжувати.
— А він і далі ростиме?
— Ні, росіяни заборонили!
Населяли російський Туркестан сарти й туркмени. У Самарканді я познайомився з сартами — іранським, але мовно потурченим народом. Згодом я зустрів сартів і в Сіньцзяні. Вони були милими й гостинними, однак доволі ненадійними та ледачими. Впадало у вічі, що міські сарти мали охайне вбрання; письменні ходили в білому тюрбані, неписьменні — в строкатому. Ісламських культурних традицій сарти дотримувалися з гідною поваги наполегливістю.
У Самарканді до мене прибули супутники-європейці, козаки Рахімжанов і Луканін, яких командир дислокованого там полку обрав з-поміж 40 добровольців. То були хвацькі хлопці, які запевнили, що все витримають: їх, як я помітив, не лякало навіть те, що за розрахунками поїздка триватиме два роки. На жаль, Рахімжанов знесилився вже через сім місяців.