Але бозна-скільки разів траплялося так, що ти скрадався і п’явся з зіпрілим обличчям, лише щоб почути дратівливий попереджальний голос козиці й побачити, як олень чи стадо козиць мчить зеленими луками і зникає в сосновій гущавині, — утім, це саме собою божественне видиво!
По смерті баронеси Імгоф я залишив Кляйнарль, натомість дістав право на полювання на терені в Фельберталі, дуже далеко на південний захід. Але тоді я сумовито згадував розмаїті можливості для полювання на попередній заорендованій мною території, адже в Фельберталі не було іншої дичини, крім козиць. Та втім, і тут я багато років мав велику розвагу в полюванні, аж поки батьківщина покликала мене на нові завдання, які забирали більшість часу.
Коли 1927 року мені випала нагода поїхати до Індії, я не міг устояти перед спокусою спробувати щастя в полюванні на тигрів та інших, безпечніших екзотичних тварин. Крім того, було приємно ознайомитися з частинами Азії, де я раніше не бував.
У середині грудня 1927 року я сів у Марселі на французький корабель. Першим його пунктом призначення була Александрія. Коли ми пройшли Суецький канал і опинилися в Червоному морі, клімат змінився одним махом. Спека стала нестерпною, але що більше ми наближалися до екватора, то чарівніше сяяло тропічне зоряне небо. Після зупинки в Адені — місті, в якому немає власної питної води, — лишилась тільки кінцева — Бомбей. Нам зустрілося на цьому маршруті лише кілька кораблів. Єдиною новинкою були акули, чиї трикутні плавці час від часу витикалися з хвиль. На шістнадцяту добу наш корабель причалив у фантастично гарному Бомбеї, збудованому на острові, з’єднаному з материком мостами.
Наступною моєю метою була Лакхнау, столиця Об’єднаних провінцій, розташована за тисячу кілометрів (по прямій) від Бомбея на північний захід. Поповнивши своє спорядження постільними речами з тканини хакі, а також чековою книжкою, я сів у потяг. У кишені лежало кілька рекомендаційних листів до начальника округу Лакхнау містера Касельса. Я мав намір попросити його допомогти організувати якийсь мисливський похід на запланованому маршруті Лакхнау — Делі — Сіккім — Калькутта — Ранґун — Мандалай.
Унаслідок великих відстаней їзда потягом в Індії надзвичайно стомлива, надто в гарячу пору року. Жодна людська сила, здавалося, не могла завадити пороху просякати в вагони. Чотири вентилятори зумкотіли на стелі, не дуже й здатні охолодити задушливе повітря, до якого біля сіл, що їх ми проминали, ще й домішувалися різноманітні запахи. Більшу частину просторого вагона займав салон зі шкіряними канапами, який на ніч перетворювався на спальний вагон. Слава Богу, інколи з’являлася нагода заскочити до душової й ополоснутися.
Туристам, отже, було порівняно комфортно, на відміну від простонароддя, яке в переповнених вагонах їхало здебільшого стоячи. Тиснява була такою самою, ба навіть іще більшою, ніж побачена в Китаї. Коли потяг зупинявся на якійсь станції, люди кидалися через двері й вікна з криком і галасом. Просто незбагненно, скільком людям вдавалося вміститися в один-єдиний індійський залізничний вагон.
Харчуватись я ходив у вагон-ресторан. Меню були прості й одноманітні: через спеку не було змоги запасатися швидкопсувними харчовими продуктами — скажімо, м’ясом, яке доводилося з’їдати відразу по тому, як зарізано худобу. Слуги мали бездоганне вбрання — тюрбан і білий каптан, підперезаний барвистим поясом, — і віталися за індійським звичаєм, уклоняючись і водночас підводячи руку до свого чола.
Коли я прибув до Лакхнау, мене зустрів містер Касельс і ґречно запросив замешкати в нього. По дорозі до його домівки ми рано-вранці пішли подивитися на форт з якнайпростішими оборонними спорудами, який 1856 року, на кінцевій стадії сипайського повстання, став останнім пристановищем для нечисленних британських цивільних та військових посадовців і їхніх родин. Містер Касельс гордо показав на прапор, що майорів на вершині форту, й пояснив, що то було єдине місце в усій Британській імперії, де ніколи не спускали вниз англійські кольори. А ще він показав мені великий будинок поблизу, де шотландці під зверхністю сера Коліна Кемпбелла вигубили повстанців до останнього чоловіка.
Пробувши кілька днів у гостях у начальника округу і його ласкавої дружини, я на свою втіху отримав звістку, що господарю вдалося організувати полювання в заповіднику Тераї (в Індії так називають лісосмугу біля підніжжя гір). Частина цієї зони перебувала на боці британців, а частина належала до незалежного королівства Непал. У Тераї нещодавно закінчився мисливський похід на слонах, у якому полювали на тигрів та іншу велику дичину. Те полювання організував відомий в Індії солдат і військовий фотограф полковник Фаунтгорп, який пообіцяв зачекати й надати мені змогу долучитися до полювання на тигрів. Вдячний за чудову організацію і гостинність, я попрощався з родиною містера Касельса.