У Тераї полковник Фаунтгорп запросив мене замешкати в скромно мебльованому бунгало. За їжу тут відповідали двоє слуг, які належали до персоналу одного з лакхнауських готелів. Обідали серед джунглів ми з господарем удвох, у смокінгах. Після того як ми наїдались, з’являвся раджа, теж у смокінгу. Приходив він пізно, бо індус не має права харчуватися разом із тими, хто належить до іншої конфесії. Цей раджа, надзвичайно ласкавий добродій, тримав слонарню з десятьма придбаними тваринами. Упродовж вечора лунала грамофонна музика. П’ятнадцять вечорів поспіль ми слухали той самий індійський марш, Ca, c’est Paris, і ще дві речі, назви яких я встиг забути. Коли виникало відчуття, що грамофона ми вже наслухалися, наставав час лягати спати. Після кількагодинного нічного сну ми вдосвіта знов вирушали в дорогу.
Організоване полковником Фаунтгорпом полювання тривало два тижні. За той час я ознайомився з багатьма способами полювання на тигра, однак мисливська фортуна не була до мене прихильною. Один звичайний спосіб був стріляти в тигра з розташованого на дереві «махана», куди мисливець залізає і стереже вбиту хижаком здобич. Такою принадою зазвичай стає буйволеня, до якого має вночі повернутися тигр. Чекання буває довгим, а часто й безрезультатним, адже тигр, у якого один раз уже стріляли з махана, стає дуже обережним і не повертається туди, де вже харчувався. У полюванні з махана використовують і живі принади, припинаючи буйволеня на місці. Ще один поширений метод — облава з нагоничами. Але це небезпечний спорт, адже тигр без вагань накидається на нагоничів.
Грандіозна вистава виникає, коли на тигра полюють групою, утворюючи зі слонів коло навкруг території, де тигр убив буйволеня. Одного чи кількох (максимум п’ятьох) великих слонів із великими іклами виокремлюють і їдуть ними, затоптуючи землю всередині кола. Слони просуваються, петляючи в високій траві джунглів, оглядаючи всю поверхню землі, аж поки один із них не натрапить на тигра, який з ревом накидається на нього. Там, де це сталося, слони розвертаються і поспіхом тікають, витягши хвоста і підібгавши хобота. Гучні крики розташованих колом слонів змішуються з вигуками мисливців, лякаючи тигра, щоб він не пробився з кола. Ця вистава може тривати цілими годинами, а тим часом стрілець на слоні, наготовивши рушницю і вкрай напружившись, намагається прицілитися крізь густу траву джунглів, яка часто сягає вище голови. Звідки підкрадається тигр, оприявнюють то деякі хитливі травини, то важкий подих чи погрозливе гарчання, аж ось зненацька спалахує жовта блискавка — здобич з’являється на якусь секунду, і тоді треба цілитися твердо і миттю стріляти. Це все потребує моторності й пильності, адже весь час доводиться остерігатися, щоб жоден із чоловіків, які утворюють облогове кільце, не опинився часом на лінії вогню.
Для полювання за допомогою слонів треба щонайперше навчитися міцно стояти в кошику, прикріпленому до широкої спини тварини. Спершу може бути важко зберігати рівновагу, коли слон ступає, дуже гойдаючись, але невдовзі звикаєш, трохи згинаючи коліна і посуваючи ноги, примірятися до такту кроків. Коли вже маєш такий рівень, стрільба з «ховдаха», стояка на спині слона, не завдає особливих труднощів.
Іноді ми їхали возом, запряженим двома волами, туди, де слони вже чекали. На возі ми сиділи на сіні, і воли розвивали чималу швидкість на прокладеній у лісі, але ще не брукованій дорозі. А далі ми знову вирушали в дорогу на слонах! Якось раз ми доїхали до болота біля мисливського табору, де, за розповідями, було чимало болотних оленів. Те, що це добрі мисливські угіддя, було видно з того, що звідти побігли два великих стада, щойно ми почали наближатися. Часто розповідали, що болотні олені трапляються у цих краях, але в місцях їхнього мешкання їх рідко вдавалося побачити в високому очереті. Побачити вдавалося лишень їх роги й іноді мигцем корпус, коли вони високо підстрибували у воді, тому нечасто випадала нагода вистрілити в них. Роги болотного оленя формою нагадують роги домашнього, різниця лише в тому, що вони складаються з суцільної кістки й дуже білі.
Слони не люблять заходити в болотяну воду, бо її дно здається важким тваринам нестійким. Коли ми переходили через якусь мулку річку, цікаво було бачити, як обережно вони поводяться. Підійшовши до води, вони згинали задні ноги, поки вся вага тіла туди не переміщалася, після чого обережно занурювали передні ноги до дна. Якщо слон помічав, що дно його тримає, він підтягував і задні ноги, а перейшовши річище, виставляв передні на протилежний берег. Після того ставав навколішки і підтягав себе вперед задніми ногами, які, отже, виконували роль своєрідних полозів. Під час цього маневру вершник міг стояти в ховдаху, майже не відчуваючи гойдливих рухів слона.