Від’їзд козаків став вельми розкішним видовищем. У присутності полкового офіцерського корпусу й під супровід оркестру вони сіли в потяг, щоб вирушити разом із кіньми до Андижана, кінцевого пункту залізниці у Ферганській провінції, звідки мали верхи доїхати до містечка Ош. Через кілька днів я купив на ярмарку двох верхових і чотирьох возових коней, а також найняв чотирьох сартів, найстарший із яких свого часу був на засланні на Сахаліні. Згодом він виявився вправним «караван-башем» — провідником каравану. Спорядження було каталогізовано, списки перевірено, а пакунки розділено між кіньми — кожному по 130 кілограмів. Я не вірив, що існують в’ючні тварини, здатні везти такий великий тягар, та ще й крутими гірськими стежками, однак, на мій подив, виявилося, що таки існують. Замість вантажних сідел сарти використовували щось подібне до плетених кошиків, схожих на розколені вздовж вулики, а під кошики обабіч гриви підкладали подушечки, й усе це туго прив’язували. У дорозі пакунків зі стомлених коней ми не знімали, бо було б важко закріпити їх знову.
11 серпня я вирушив у дорогу з Оша в напрямку міста Кашґар, що в провінції Сіньцзян. Розташоване воно на відстані 300 кілометрів за кряжем, який об’єднує Памір і Тянь-Шань (Небесні гори). Перед від’їздом до мого каравану долучилися перекладач-китаєць на ім’я Лю, «джигіт», себто слуга, й шість вантажних коней, винайнятих для перевезення фуражу. Ми поїхали хлібородною провінцією до строкатих гір, серед яких ховався перевал Чигирчик, перша брама до Центральної Азії. Спершу орних земель поменшало, потім вони геть зникли. Часом ми зустрічали киргизькі родини, які кудись переселялися з кіньми та худобою. Жінки їхали в гарних барвистих сукнях і білих хустинах на голові й шиї. У багатьох були перед собою на сідлі вкриті запоною колиски, де дрімали нащадки. Чоловіки мали на собі сірі, чорні або темно-сині широкі халати до колін, підперезані поясними стрічками. Ці кочові родини мали дуже мальовничий вигляд.
На другий день ми доїхали до перевалу, звідки розкрився грандіозний краєвид. Гори, які у вечірньому світлі здавалися вкритими темно-зеленим оксамитом, спадали урвищами до глибокої вузької долини, що межувала вдалині на південному сході з величними безлісими пласкими горами, запорошеними снігом. Але ми мусили вивільнитися від чарів краєвиду, щоб устигнути до настання темряви доїхати до юрт у долині, які було надано мені за наказом начальника Ошського гарнізону. Вони належали Хасан-бегу, синові останнього володаря Алайської долини.
То було моє перше знайомство з киргизькою юртою — і не скажу, що неприємне. Простора юрта, обтягнута зсередини строкатою повстиною й широкими смугами тканини, мала вельми привабливий вигляд. На долівці лежали килими й кілька ладних шовкових покривал, а також подушки, з яких у дверях було видно трошки зеленої трави. Задню частину прикрашали чотири гарних старих сідла, на яких лежали кілька згорнутих шовкових покривал. Ці оздоби було увінчано рядом вуздечок та обротей, рясно прикрашених бронзовим і бірюзовим орнаментом. Посередині ковпакоподібної вершини був круглий отвір, де виднівся клаптик зоряного неба. На стінах висіли великі вишиті матер’яні кишені, звідки витикалися кілька книжок та інші речі.
Ми проїхали крізь маленьку фортецю Ґюльча, яка стояла на березі однойменної річки, й подалися далі до перевалу Талдик. Підійматися було важко, але коли дорога почала йти з гори, наші зусилля компенсувалися. За крутим поворотом розкрився надзвичайно гарний барвистий краєвид. У смарагдово-зеленій Алайській долині зміїлася червона річка, а за нею здіймався величний кряж, сліпучо-білі вершини якого окреслювалися на тлі яскраво-синього неба. Унизу, в долині, я спостеріг червоний пісок на дні річки.
На початку долини стояли обіцяні юрти, і там мене привітав приязний Хасан-бег. Тепер я мав змогу познайомитися з киргизами й побачити їхні показні кінські табуни. У юртах саме справляли весілля. Крім інших розваг, його складовою були верхогони і традиційна кінна гра «байга», в якій часом брали участь аж тридцять вершників. Суть її в тому, що учасники намагаються схопити змащену жиром цапову тушу, яка виконує роль дівчини, і шаленим чвалом утекти з трофеєм, тимчасом як завдання решти — вихопити її з рук щасливого посідача. Змагання, яке, здається, доводило глядачів до екстазу, можна було приблизно описати як шалену боротьбу на конях.
Гарне враження, яке в мене склалося про цей народ вершників, таким і залишилося. Киргизи були послужливі, чесні й порівняно охайні. Я знав, що конярство, щоб не сказати культ коней, було в них на дуже високому рівні, однак не знав, що ці прості чоловіки, живучи в скруті й залежачи від суворої природи, тримали коней ще й суто для перегонів, навчали їх ходити, їхати риссю і чвалом, виявляючи незвичайний спортивний інтерес.