Далі ми просувалися Алайською долиною на схід, підіймаючись і подекуди опиняючись на висоті добрячих 3500 метрів. Дорогою нам зустрілося чимало торговельних караванів, у деяких із них було кількасот верблюдів. Під Іркештамом, найдальшим російським вартовим постом, ми перетнули державний кордон.
Перше моє спілкування з китайськими посадовцями відбулося в прикордонній фортеці Улугчат, де 60-річний комендант, зсушений курінням опію, ґречно організував для нас пристановище на ніч. Кількадесят вояків у фортеці теж скидалися на жертв опійного гріха. Після наметового життя в горах було досить приємно опинитися у глинянках із теплим каном[5], знайомим мені ще з Маньчжурії, — дарма що ці оселі можуть здатися вбогими мандрівникові, розпещеному європейським комфортом.
Ми подолали хіба половину дороги до Кашґара, і хоча тепер їхали здебільшого з гори, на нас чекали п’ять стомливих денних маршів у суворій та похмурій місцевості. Доводилося кілометр за кілометром п’ястися і спускатися крутими кам’янистими стежками, переходити вбрід повноводі гірські річки й пропихатися крізь такі тісні ущелини, що на їх споді годі було вміститися двом копитам. Якби не «сходинки», вижолоблені у скелі копитами тисяч і тисяч в’ючних тварин, проїхати там навряд чи вдалося б. Придорожні скелети й напіврозкладені трупи коней та віслюків свідчили про важкість мандрів. Коли ми 30 серпня дісталися до Кашґара, я дякував, що найбільшим нашим нещастям було незручне сідло, яке намуляло спину одному з коней. Ще одного коня, який мав садно на нозі, вдалося поміняти в киргизів на здорового.
У Кашґарі перепліталися сфери впливу двох великих держав, тому там були генеральні консульства і Росії, і Британії. У російському, де мене запросили замешкати, до мене поставилися з якнайбільшою гостинністю. Генеральний консул Колоколов, який добре розумівся на ситуації в провінції, надав чимало корисної інформації. Після боксерського повстання консульство почав охороняти півескадрона козаків. Перебування російського військового підрозділу на китайській території справляло дивне враження, і важко було собі уявити, що Китай, який саме прокидався, довго миритиметься з таким порушенням своїх суверенних прав. Дуже приємним і цінним стало знайомство і з генеральним консулом Британії, сером Джорджем Макартні. Він досконало володів китайською мовою: його мати була китаянкою. Консул надзвичайно мені прислужився, позичивши славетну величезну раритетну граматику китайської мови в комплекті зі складаним столом. З подякою я згадую і послужливість тамтешніх шведів-місіонерів. Вони пречудово працювали в царині освіти і медичної справи.
Одразу по приїзді я пішов на прийом до місцевого даотая (найвищого чиновника) Юаня Хун Юя. Це був ошатний худорлявий старий із вишуканими манерами. Вбраний у пишний службовий костюм, він прийняв мене в залі свого урядового палацу і провів крізь кілька кімнат до внутрішнього покою, де стояв стіл, заставлений усілякими ласощами. Ввічливими жестами попросивши дозволу зняти мандаринську шапку, Юань Хун Юй поклав мені в чашку дві грудки цукру й підніс паркий чай. Під час доволі тривалої розмови господар крутив у руці двійко волоських горіхів, блискучих від багаторічного вжитку. Певно, зокрема завдяки цій поширеній у Китаї гімнастиці в китайців зазвичай м’які й меткі руки гарної форми. Мені, бувало, вдавалося купити тут кілька зужитих горіхів, але зазвичай китайці, як я помітив, не любили розлучатися з такою, власне, малоцінною цяцькою, яку крутили в руках не один рік.
Як і взагалі в Сіньцзяні, в Кашґарі китайці та сарти теж мешкали нарізно, по своїх районах міста, чи, точніше, по своїх містах, адже віддаль між ними часто була чималенька — з десяток кілометрів. На вигляд сартський Кашґар дуже нагадував міста російського Туркестану: такі самі криті базари, магазини, крамниці ремісників та одноповерхові глиняні будинки. Саме місто було відокремлене від вирослих довкола передмість зазубленим глиняним муром заввишки понад чотири метри. На вулицях стояли рейвах і метушня — надто в четвер, базарний день. Тоді на закупи сходилися сільські мешканці. Виразні семітські риси кашґарських сартів свідчили про те, що в них більше іранської крові, ніж у їхніх одноплемінників із російського Туркестану.
Мені спало на думку, що базар зі своїми балачками та плітками — це все, чого потребує сарт, аби радіти і насолоджуватися життям. Помешкання його було збудовано з крихких, висушених на сонці цеглин, мало глиняну долівку і плоский дах із тонким шаром глини, змішаної з соломою. Така хатина не здавалася достатньо міцною, щоб витримати бодай зливу, а найменші підземні поштовхи — і поготів. Ще скромніше було всередині: за піч правила яма в підмурівку димаря, а за спільне для всіх мешканців оселі ліжко — кілька потертих ковдр на долівці. Крізь душник у стелі, який виводив із кімнати дим і правив за вентилятор, пробивалася слабенька смужка світла. Металева посудина з кількома жаринами під укритим стебнованою ковдрою табуретом мала підтримувати тепло в оселі холодними зимовими ночами. Лампа з випаленої глини, східний чайник на ніжці, кілька глиняних кухлів, горщиків та глечиків — ось і все хатнє начиння сарта. Якщо до цього додати лопатувату мотику й кілька знарядь для обробки бавовни — мабуть, назвемо все, що можна знайти в пересічному помешканні.
5
Кан — зроблена з глини або мурувального розчину лежанка, яка нагрівається теплом з устя печі.