Гідні шани китайські генерали за тисячі кілометрів від Пекіна, за пустелями й важкопрохідними горами, спромоглися захистити інтереси своєї країни, коли доводилося обходитися вельми скромними засобами без підтримки від державного керівництва, на яке з часом дедалі дужче впливали пацифістські вчення Конфуція.
Моє перебування в Кашґарі затяглося аж на місяць, упродовж якого я проявляв негативи, збирав різну інформацію і вивчав китайську мову. Перекладач Лю, завжди ласкавий і усміхнений, не дуже став мені у пригоді, однак коли я навчився найнеобхіднішої лексики, ми сяк-так знаходили спільну мову. Через те що китайські слова не відмінюються, будувати фразу легко, але важче розпізнати тонкі відтінки голосних звуків, які цілковито міняють значення слів. Ось вам приклад китайської ввічливості: коли Лю навчився розуміти мої помилки у вимові, він утримувався від їх виправляння і цим побільшував мої труднощі.
Однією з причин тривалої зупинки стало те, що саме в Кашґарі довелося чекати на потрібні для проїзду через Китай папери. Дозвіл на поїздку «для фіна Маннергейма, який подорожує під протекцією уряду Росії», звісно, попрохали через міністерство закордонних справ, однак із Пекіна не надходило ані самого письмового дозволу, ані бодай якої-небудь інструкції.
Дізнавшись про цю проблему, генеральний консул Колоколов порадив звернутися до даотая по паспорт. Він підказав, що з двох перших літер мого прізвища можна утворити милозвучний перший склад китайського імені, і запропонував записати їх у моєму дозволі на поїздку. «Ма», себто «кінь», — популярний перший склад у прізвищах багатьох дунганських генералів. До першого складу в китайців заведено додавати ще два — так, аби разом виходив милозвучний вислів. Даотай пообіцяв оформити паспорт. Він замислився над моїм прізвищем, а тоді дописав гарним пензлем іще два витончені ієрогліфи. Тепер моє прізвище було Ма-да-хань — «кінь, що скаче крізь хмари». Воно викликало вельми прихильну реакцію в посадовців, яким доводилося перевіряти документи.
Я хотів доїхати до Кульджі задовго до настання зими, але коли мене запевнили, що Тянь-Шань можна переходити вже від лютого, вирішив спочатку завернути на південь, щоб побачити Кашґарію, зокрема міста-оази Яркенд і Хотан. Наприкінці вересня я заздалегідь послав козака Луканіна до столиці Сіньцзяну Урумчі, а разом із ним на возах — більшу частину нашого спорядження. Шлях туди проходив через Аксу й Карашар. Сам я через кілька днів вирушив до Яркенда й Хотана — 400 кілометрів західним краєм пустелі Такла-Макан. Перед від’їздом узяв до свого каравану ще кухаря й перекладача. Кухар Ісмаїл був неймовірно й безнадійно неохайним, утім виявився справжнім скарбом. Та й тимчасовий перекладач сяк-так виконував свої функції.
Кінна поїздка пустелею до Яркенда далася нелегко. На заході безрадісний краєвид пожвавлювало гарне пасмо Куньлуню, чиї струмки підтримували життя в низці маленьких оаз, де перепочивали один за одним каравани. Потроху почали з’являтися індійські товари, привезені з-за гір попри тягар дороги й великі витрати на транспортування. Проїхавши тиждень у спеці й поросі, я прибув до Яркенда, де зеленіли поля й гіллясті дерева, якими були оповиті напівзруйновані міські мури.
Моїм пристановищем став великий сарай, єдина в цілому місті будівля з випаленої цегли, де нам надали три напівтемні тісні кімнатки. Своєрідний коминок у моїй кімнатці додавав затишку і розганяв вогкість, а кілька килимів на підлозі творили східний колорит. Довкола просторого подвір’я, в центрі якого була прикрашена квітами цегляна тераса, містилися такі самі нікчемні кімнати, де мешкали купці.
Якщо описати одне сартське місто, ви опишете їх усі. Рух зосереджується на критій базарній вулиці. На суцільній глиняній терасі, якою вона облямована, сидять крамарі на килимах перед своїми крамничками, чи, правильніше, товарними складами. На яркендському базарі було набагато жвавіше, ніж у Кашґарі, — там аж кишіло людьми. Гуртова торгівля відбувалася на подвір’ях сараїв, де в юрбі туркестанських, афганських та індійських крамарів було багато гарних жіночок у барвистому вбранні. Конкуренція російської та англійської торгівлі тут була запекла.
Я прибув до Яркенда посеред пісного місяця Рамадана, і їсти там починали, аж коли темніло так, що вже не можна було розібрати колір нитки, почепленої до стелі, а припиняли, коли колір знов ставало видно. Уночі люди жадібно їли, а поміж обжираннями підспівували молитви Аллаху. В сутіні бородаті дядьки на подвір’ї сарая мали вельми декоративний вигляд, уклякаючи і бурмочучи молитви поміж квітами тераси.