У Хотані було чимало мазарів, надмогильних пам’ятників святих, куди люди досі ходили на прощу. Діяння тих святих змальовано в тазкирах, давніх рукописних документах. Доклавши трохи зусиль, я придбав кілька таких документів у мусульманських священиків-мулл.
Кілька днів я провів у селі, де мешкали абдали — жебрацький народ із дивними звичаями. Історія цього народу дуже нагадує стосунки євреїв із християнами. Абдалів було вигнано з Месопотамії приблизно 1300 років тому за те, що імам Хусейн зі своїми вояками загинув, коли абдальський вождь Язид не пустив їх до води Євфрату. Їх досі переслідувало прокляття Хусейна, і вони були приречені довіку лишатися жебрацьким народом. Відтоді вони створювали колонії, розкидані по мусульманських країнах. Який би абдал не був, бідний чи багатий, він мусив раз на рік виходити просити милостині з торбою на плечах. Люди виявляли до них зневагу, а самі вони вирізнялися лякливістю й потайливістю. У цьому селі мені теж вдалося вмовити одного муллу продати кілька копій рукописів про історію абдалів. На абдалах я виконав антропологічні вимірювання і сфотографував їх.
До Яркенда я повернувся через оази Дуа і Санджу підніжжям величезного гірського хребта, що межує з пустелею Такла-Макан на південному заході, і позначив на карті цей малоїжджений шлях. У поїздці я провів антропологічні вимірювання представників гірських племен пахпу і шихшу, які мешкали у верхів’ї річки Кільян.
Святий вечір 1906 року я зустрів у гостинній домівці доктора і пані Ракетів у Хотані. Різдвяна каша, тістечка, доморобне пиво і навіть щось схоже на в’ялену тріску, яку господиня зуміла зготувати, — це все трохи допомогло нам відчути подих північного Різдва. Зробивши вимірювання в абдальському селі й поповнивши свою етнографічну колекцію, я вирушив назад до Кашґара у товаристві вельми шанованого мною доктора Ракета. Ночі вже стали доволі холодними, а що оселі не вирізнялися досконалістю, вони не дуже захищали від морозу: у цій країні саме в приміщеннях доводилося мерзнути. Дивовижно було, наскільки загартованими морозом здавалися сарти в тоненькій одежі, — неначе літня спека дала їм достатньо тепла, щоб узимку витримувати будь-який холод. Повертаючись до Кашґара на новий 1907 рік після тягаря тримісячих поїздок, я відчував, що потрапив мало не до центру цивілізації.
Упродовж наступних кількох тижнів я начисто перекреслював крокі (накреслений на око план місцевості), проявляв фотографії, перевіряв спорядження і впорядковував зібрані археологічні й етнографічні матеріали, щоб відіслати їх до Фінляндії.
Вирушаючи 27 січня верхи з Кашґара, я радісно думав, що ось, власне, і починається моя експедиція. Найближчою метою було місто Аксу, стратегічно найважливіший населений пункт західного Сіньцзяну, розташований за 400 кілометрів на північний схід на Великому шовковому шляху, і вузол дорожньої мережі на півночі від річки Тарим. Почалася поїздка Великим шовковим шляхом у шпаркий мороз і хуртовину. Нам траплялися каравани з Пекіна і довгі вервечки запряжених волами гарб. Я хотів проїздити менш відомими некартографованими шляхами і біля маленької фортеці Марал-баш завернув на північнішу гірську дорогу, яка йшла через Кельпін і Учтурфан по річищах, майже пересохлих у цю пору. Напередодні китайського Нового року я прибув до Кельпіна, де місцеві ходили в святковому вбранні. Ямень тутешнього вельможі, життя якого було регламентоване аж до деталей, справив дивне враження. Періодично гримали гарматні постріли, сповіщаючи про зачинення міських брам (дарма що жодних брам не існувало), про схід і захід сонця тощо. Мандарин не радив узимку рушати в обтяжливу дорогу до Учтурфана. Якби це мене злякало, я б не побачив багато грандіозної природи.
У суворій долині Терек-авату ми довго трималися вузького провалля. Часом здавалося, що вертикальні гірські стіни обабіч торкаються одна одної в нас над головами. Незліченні повороти річки надзвичайно ускладнювали картографування.
Кілька ночей ми провели в юртах пастухів-киргизів високо в горах. Життя в тих бідолах було нелегке; воду вони могли роздобути, лише розтопивши сніг, а за паливо їм правили кізяки і хирляві кущі. В одному наметі діаметром із десять кроків нас ночувало одного разу 12 дорослих, 4 дітей і близько 40 баранів. Кожен намагався вмоститися в своєму закутку якомога зручніше і не зважати на плач і бекання. За 15-градусного морозу, коли більшість мізерного тепла від вогнища в центрі юрти тікала в димовий отвір, було, до речі, незле лежати рядком із тими гарненькими тваринами.