Спускалися ми спершу круто вниз прямою і вузькою щілиною, де бодай один крок убік став би фатальним. На жаль, ми не мали часу милуватися краєвидами, бо до настання темряви мусили знайти собі дах над головою. Нічліжка стояла біля підніжжя кряжу, що його ми перейшли останнім, і складалася з двох брусованих халуп без дверей, без вікон і без місця під вогнище. Кілька багать, розпалених абиде, сповнювали будівлі й подвір’я густим димом. Навколо них зібралося зо два десятки втомлених подорожан. Дивовижно, що на такому небезпечному маршруті з’явилося так багато мандрівників. За цю зиму шестеро замерзло на смерть, за минулий рік загинуло десятеро, а кілька років тому сніговій засипав 63 людини. Якийсь дід і його дочка вижили дуже обморожені, а ось дружина і друга дочка загинули.
Відпочивши один день, ми продовжили сходити ущелиною, де тече маленька гірська річка Тогру-су. Нам довелося проминути багато небезпечних місць, адже дорога звивалася по крутих скелях і неодноразово здіймалася на таку поважну висоту, що бурхання річки ледве було чутно зі споду. В одному місці довелося зробити три круті повороти, щоби спуститися на кілька метрів. Цей спуск був найважчим за весь наш шлях у горах.
У широкій долині річки Текес я вперше зустрів калмиків — таких само кочовиків, як і киргизи. У цьому краї аж кишіло дичиною. Попри те що навколо лежав метровий сніг, ми зі старим мисливцем-калмиком Нумганом вдало сходили на лови. Повернувшись із ілеком — косулею з сімома гіллястими рогами, — я вирішив, що на зворотному шляху побуду трохи в цьому раю дичини, і домовився з Нумганом, що він зустріне мене в домовленому місці за п’ять тижнів. Правда, я не зовсім вірив дідові, коли прощався з ним.
Нижче, в долині Текесу, я погостював у калмицького багатія на прізвище Насумбатов. Про багатство господаря свідчили сотні коней і корів на пасовиську, а також кількадесят верблюдів. Його простору юрту оточували з десять менших. Меншу віддали моїм супровідникам, а мене запросили до великої, господарської.
Господиня, вбрана в оздоблену галунами чорну сукню, і дві її дочки, одна з яких була в зеленій, а друга в чорній широкій прямій спідниці, прийняли мене, стоячи біля задньої стіни. На голові вони мали гостроверхі очіпки з коралями із традиційною китайською плетеною головкою вгорі, теж із коралів. Зачіска матері складалася з двох незаплетених пасом волосся, на кінчиках яких висіли, ледь не торкаючись землі, металеві брязкальця у формі балабончиків. На ногах усі троє мали незграбні, але на вигляд дуже зручні чоботи. Срібні браслети й каблучки, які блищали майже на кожному пальці, доповнювали їхнє вбрання — коштовне, звісно, але навряд чи елегантне.
Ліворуч від одвірка стояв декорований молитовний стелаж із вишикуваними рядком зображеннями Будди, перед якими на уступах полиць було розкладено начищені до блиску латунні чашки з зерном і водою. Обабіч стелажа висіло по схожій на прапор картині — такій самій помпезній і малозрозумілій, як більшість буддійських полотен. Перед вівтарем стояла вкрита килимом низька лавка, а перед нею — ще нижчий стіл, заставлений розмаїтим частуванням. Там був чай, приготований для мене по-європейському, а для інших — за калмицьким звичаєм, із сіллю, маслом і молоком, і його пили літеплим із великих мідних мисок, оздоблених стрічкуватою срібною карбівкою. Крім того, стояло пиво й лежали просякнуті жиром хліб і печиво, а також шматочки цукрової голови. Коли ми випили чаю, до юрти завели живого барана. Насумбатов устав, церемонно заявив, що тварину буде зарізано на мою честь, звелів покликати мого кухаря і попросив його приготувати баранину, як я забажаю. Для господарської родини її зварили у великому казані на вогнищі в центрі юрти. Тим часом якийсь калмик готував локшину. Її насипали в казан, вийнявши звідти баранину, і спожили після м’яса.
Коли надійшов час лягати спати, у залізній вазі, шпичакувату ніжку якої встромили в долівку, спалили кілька ялинових гілок; тоді спершу господиня, а далі господар прочитали молитви, неодноразово вклякаючи.
Господарська родина зняла верхній одяг і вляглася під розкішними бараницями на високе ліжко біля задньої стіни. Заповз у своє ліжко і я. Ніч була тепла й тиха — можливо, найтепліша за всю ту зиму, — і я чудово почувався у зручній юрті. З почуттям вдячності я назавтра попрощався з приязними господарями.
Наступною метою був куре — головний калмицький монастир, дорога до якого проходила долиною Текесу. Коли я наближався до монастиря, мені назустріч над’їхало кілька посланих кульджійським даотаєм вояків, які вручили його візитну картку і запросили завітати до нього — яка ввічливість! Побоюючись холоду, який панував у трохи дальших краях, посланці зупинилися були почекати на мене в куре, завдаючи незручностей ламам. У монастирі мене привітав настоятель. Він надав мені брусовану хатину, де в коминку тріскотів веселий вогонь.