Четвертого травня я вирушив у дорогу, аби дістатися до міста Карашар, розташованого на Великому шовковому шляху за 500 кілометрів по прямій на південний схід від Кульджі. Отож знову доводилося переходити Тянь-Шань. До долини Текесу ми просувалися тією самою дорогою, якою й приїхали. Фотографії, які я зробив у монастирі куре в дорозі до Кульджі, дуже потішили тамтешніх лам. Навряд чи хтось із них доти взагалі бачив світлину. При обміні подарунками настоятель вручив мені молитовний килимок, який, за його словами, багато подорожував, і тому його хотілося передати новому мандрівникові. Ще й досі килимок лежить під моїм письмовим столом.
У калмицького вельможі Насумбатова я теж провів одну ніч і цього разу дістав змогу оглянути його півторатисячний табун. Строкатий табун на м’якому горбистому пасовиську мав грандіозний вигляд. Будь-який власник племінного господарства радо б купив цих кобил — такі вони були гарні.
Домовленого дня в домовленому місці на березі Текесу мене таки чекав Нумган — згорбившись, немов хижак, який чатує на здобич. Разом із ним ми поїхали далі на схід річковою долиною. Нам довелося з великими зусиллями переправлятися через чимало повноводих приток, які розлилися від весняної повені й були оточені величезними горами та квітучими пасовиськами на їх схилах. Я натрапив там на чудові мисливські угіддя. Хтозна, як я спромагався зі своїм колись розтрощеним коліном п’ястися і спускатися крутими скелями. Упольовані барани й сарни воістину не дісталися мені задурно. До того ж стояла препогана погода: віяв північний вітер, а завірюха раз у раз переходила в шалені шквали і ненадовго перетворювала річки на клекітливі водоспади.
Кочовики долини Текесу, гостинністю яких я часто користувався, були приязними і послужливими. Антропологічні вимірювання киргизів і калмиків виявилися не дуже привабливою справою. Киргиза аж ніяк не можна назвати охайним, але порівняно з калмиком, неохайність якого не мала меж, він здавався просто аристократом. Калмики, здавалося, мили хіба що, може, руки й обличчя, отож колір їхньої шкіри під шарами бруду врешті-решт нагадував колір закопченої пінкової люльки.
Сумовито розлучившись із квітучою долиною Текесу, я попрямував далі лісистим річищем Кунгесу. Звідти вела дорога на схід, що, здавалося, уривалася на вкритій снігом гірській громаді. З долини ми зійшли через якесь страшенне провалля на перевал Нарат. Сарт-купець із Кульджі, який поставив був намета й чекав нагоди перейти з нечисленними товарами через заметений снігом перевал, застерігав мене від того, щоб їхати далі.
Дорога далася дуже важко; коні й ті, бувало, занурювалися в сніг аж по спину. Коли ми з Ісмаїлом, ідучи передніми, о 7-й годині вечора дісталися на перевал, було очевидно, що решта не встигне наздогнати нас до настання темряви. Густі хмари огорнули перевал непроглядним туманом. Хоч тут не було ані рівного місця, щоб покластися спати, ані травинки для потомлених в’ючаків, нам не лишалося більш нічого, крім як провести ніч у цьому незатишному місці. Надвечір на додаток до всього здійнявся сніговій.
Виснажені, ми невдовзі поринули в сон. Я, скажімо, спав, загорнувшись у дощовик. Цей опис навряд чи побачив би світ, якби один із найнятих мною в поїздку пречудових калмиків не піднявся й не розбудив нас опівночі під сніговими кучугурами. Принесені ним ковдри, чайник та кілька дровин дуже нас утішили.
Коли вранці до нас долучилася основна група, ми почали спускатися південним схилом перевалу і проти вечора розіпнули намети в зазеленілій Юлдузькій долині, облямованій грандіозними сопками. Населяли долину торгути, хан яких мешкав у великому таборі неподалік від нашого пристановища. Сам він начебто перебував тоді в Пекіні, і його представляла мати.
Торгути — це калмицьке плем’я, якому було надано своєрідне самоврядування й право мати своїх ханів. Історія їхня цікава. Східні монголи на початку XVII століття вигнали їх із пасовиськ довкола озера Кукунор, і вони зрештою знайшли собі притулок у Росії в степах нижньої течії Волги. Хоча плем’я було оточене християнськими і мусульманськими народами, воно трималося за буддизм і поклонялося лхаському далай-ламі. Вірність Тибетові в поєднанні з примусом росіян призвели до того, що 1771 року торгути знялися з величезними чередами і табунами, щоб утекти назад до Китаю. Більшість утікачів загинула в довгій дорозі, почасти від виснаження, почасти в боях із переслідувачами-козаками. Ті, хто лишився, розпорошилися й оселилися по різних частинах Китаю, зокрема в Юлдузькій долині. Торгути були шанованими конярами, і їхні ступаки мали серед китайців великий попит.