Проте задумані молитовні дні було скасовано, бо княгині знов дошкуляла недуга. Утім, це не завадило їй прийняти мене на прощальну аудієнцію у своїй юрті, напівтемній з огляду на хворобу. Я вручив їй фотографії, зроблені під час минулого візиту, і коробочку хініну, а у відповідь на ці скромні дари дістав непоганого коня.
Вирушаючи з Юлдузької долини в дорогу до Карашара, я мусив розлучитися з Нумганом. Я не міг не відчувати суму, коли дідок згорнув свій наметик і сів на коня, щоб повертатися в долину Текесу. Досвід і турботливість цього вмілого мисливця в наших гірських мандрах зробили його цінним проводирем. Нумган узяв голови застрілених мною тварин, щоб завезти їх до Кульджі. Звідти їх за допомогою російського консула доправили до Гельсінкі, де вони тепер прикрашають мою домівку.
Затяжний хаос, у який незабаром кинуло державу наближення революції, вплинув і на торгутів тянь-шанських гір. На початку 1930-х років мандарин на ім’я Чжінь Шу Єнь узурпував владу в Сіньцзяні. Коли торгутський хан відмовився скорятися наказам нового генерал-губернатора, той викликав його на перемовини до Урумчі, куди хан і поїхав із невеликим почтом. Перемовини скінчилися тим, що Чжінь звелів убити хана і його почет.
Промандрувавши два місяці в горах на морозі, вітрі й дощі, харчуючись лише сухарями й бараниною, я почав цінувати те, що могла дати оаза Карашар. Я з насолодою їхав крізь оброблені поля. Усе тішило мене: квочка, яка, кудкудакаючи, йшла з виводком, і палахка макова лука. Глинянки сартів та дунганів і навіть рипливі й хитливі гарби здавалися розкішшю. 5 липня, напередодні річниці мого виїзду з Петербурга, я прибув до Карашара. Згадуючи рік, що минув, я, здавалося, розумів, чому поняття часу стає дедалі розпливчастішим, що далі на схід ти просуваєшся.
Місцевий мандарин, бадьорий 70-річний чоловік, дружньо мене прийняв. Він мав дивну звичку надовго замовкати, ніби не даючи зірватися з губ жодному необачному слову. Ось які думки про життя китайських чиновників я знаходжу в своєму щоденнику:
За межами глиняних мурів яменя чиновник небагато бачить. Якщо він і вистромляє свого носа, то лише з паланкіна — молодший мандарин пересувається в двоколісному екіпажі, що називається маппа, завжди в оточенні чепурно вбраних слуг, що їдуть на коні чи йдуть пішки. Народною мовою він не розмовляє і зазвичай не спілкується ні з ким, крім свого розпусного оточення, що складається з бегів, перекладачів, слуг та різних помічників. Рік у рік єдине товариство становлять йому дружина чи дружини, а також мандарин, який здійснює ревізію чи перебуває в цих краях переїздом, такий самий замкнений і пильнований, як і він сам. Не буває в нього ні відпусток, ні розважальних подорожей, однак якщо в нього вмирає батько чи мати, він втрачає свою посаду на три роки — воістину дивний звичай, причиною якого є, ймовірно, велика пошана китайців до своїх батьків у всяку пору життя. Посаду мандарини купують за великі гроші раз на три роки, потім потрібна нова сума для купівлі якоїсь іншої посади, — хабарництво процвітає майже скрізь. Платня маленька, а на невисоких посадах її взагалі не платять, унаслідок чого чиновництво живе коштом беззахисного народу. Така система навряд чи в перспективі сприяє зростанню охоти до праці. Люди добувають гроші всіма можливими способами й розлучаються з ними, дістаючи від них небагато втіхи чи різноманіття. Крім здирання незаконних податків, більшість мандаринів провадить комерцію в підпорядкованих містах. Видатки їхні чималенькі. Великий ямень треба підтримувати в гарному стані, ревізорів — задобрювати, начальників — підмащувати щорічними подарунками тощо. Побачимо, як чиновництво, що його роз’їдають внутрішні суперечності й інтриги, хабарництво й брак освіти спроможуться впоратися з модернізацією держави.
Безперечно, саме ці давні проблеми стали причиною багатьох народних повстань в оазах поблизу Великого шовкового шляху. Про боротьбу маленького карашарського князівства з китайським пануванням свідчили величезні руїни фортеці на півдні від сучасного міста.
Метою наступної поїздки було місто Урумчі, адміністративний центр усього величезного Сіньцзяну. Шлях туди знову пролягав через Тянь-Шань, із тією лиш різницею, що тепер ми їхали через його нижчий центральний кряж. Щоб не потрапляти під палюче сонце в пустелях між Карашаром і горами, я вирішив їхати ночами, коли температура зменшувалася на кілька градусів і не дошкуляли мухи. Хоча більшість наших пакунків їхала в гарбі, спекота й нестача фуражу настільки підточили сили й так уже втомлених коней, що просувалися ми повільно. Їзда в темряві мала свої небезпеки. Одного разу вночі, коли ми з Ісмаїлом та Чжао прямували попереду, здійнялася буря, під час якої ми стратили з очей дорогу. Мій кінь відмовився їхати, ми припнули тварин і полягали спати на голій землі. Удосвіта ми спостерегли, що лежимо на краю стрімкого укосу — ще кілька кроків, і попадали б! На перевалі було таке враження, наче всі азійські вітри вирішили зібратися, щоб завадити нам його перейти. Доволі потомлені, ми прибули 24 липня до Урумчі. Нас зустрів Луканін, мене поселив у себе гостинний російський консул Кротков.