Через два дні надійшло лаконічне повідомлення, що мене виключено з корпусу; змоги щось пояснити мені не дали. Але такий підсумок я передчував і вже склав для себе план. Товаришам на прощання сказав:
— А тепер я поїду в Петербург, вступлю до Миколаївського кавалерійського училища і стану офіцером-кавалергардом.
Мої слова дуже всіх розвеселили. Добре було відомо, як важко потрапити до цього першого елітного полку російської гвардійської кавалерії. Командувала ним сама імператриця, а тамтешній офіцерський склад добирали особливо ретельно. Я насолоджувався подивом і сміхом товаришів. Вступ до кавалергардії — то була імпульсивна ідея, якою просто хотілося їх подражнити, а взагалі я планував піти в моряки. Аж потім, коли один із батькових друзів відрадив мене від цих мрій і заохотив до складання матури, я серйозно почав думати про втілення в життя слів, які промовив, прощаючись.
Я зупиняюся на цьому, власне, малозначному епізоді, бо ота нагла кара (мабуть, справедлива з погляду військової дисципліни) зачепила мою честолюбність і спонукала показати, що все ж таки я солдат і серцем, і душею. Хоч сам я цього чітко не усвідомлював, такий крок став вирішальним для майбуття — він виніс мене з обмежених вітчизняних можливостей і подарував нагоду прокласти собі шлях в інших, масштабніших умовах.
Утілення мого рішення не викликало сумніву і з патріотичних міркувань, адже стосунки Росії та автономного Великого князівства Фінляндського були тоді добрими. Від часу приєднання Фінляндії до Росії вони ґрунтувалися на довірі, яку вселили фінляндському народові ліберальні заходи Олександра І. Імператор здобув серця нових підданих, склавши 1809 року монаршу присягу і два роки по тому шляхетно повернувши Фінляндії — попри нещодавню тяжку війну — Виборзьку губернію, завойовану свого часу Петром Великим. Наступники теж шанували його зобов’язання: довіру було підірвано пізніше, аж коли Микола ІІ під тиском російського націоналістичного руху зрадив своє імператорське слово.
Через тридцять із чимось років після поворотного моменту, початок якому поклало виключення з Фінляндського кадетського корпусу, доля якнайповніше мене винагородила: генерал Енкель, дуже шанований мною колишній начальник корпусу, а на той час голова кадетського клубу, запросив мене влітку 1918 року стати почесним членом цього клубу.
Серед вимог для вступу до Миколаївського кавалерійського училища була матура. Прозубривши цілий рік, я навесні 1887-го склав екстерном письмові передстудентські іспити у так званому Беекському ліцеї в Гельсінкі й у червні вже мав білого студентського кашкета. Крім того, звичайно, конче треба було знати російську на достатньому для навчання рівні. Я, звісно, вивчав її в кадетському корпусі, але викладали її так, що це майже не допомагало опанувати цю важку мову, яка цілковито відрізняється від фінської та шведської. Тому, щоб краще її вивчити, я поїхав улітку 1887 року до свого далекого родича, інженера-капітана Е. Ф. Берґенгейма, який працював директором чималого промислового підприємства в Харкові, великому українському торговельному осередку в самому серці Росії (sic!). Один козацький ротмістр, вихованець великого петербурзького військового навчального закладу, став для мене і приємним освіченим товаришем, і чудовим учителем. Завдяки йому восени я розмовляв по-російському досить вільно — принаймні так мені самому здавалося. Утім, мова завдавала мені спершу чимало труднощів, бо багато викладачів говорили нерозбірливо, і слова їхні начебто не вилітали за межі густої російської бороди.
Будинок Миколаївського кавалерійського училища порівняно з кадетським корпусом у Гаміні справляв величезне враження більшим розміром і благородним стилем. Спрощений Олександром ІІІ драгунський однострій складався з високих чобіт, синіх штанів із червоними лампасами, чорного мундира з червоним коміром і золотистими галунами, а також кашкета з чорною хутряною околицею і цупким червоним наголовком. Попри елегантність, його не завжди хотілося носити — на щастя, для виходу в місто було дозволено придбати власний одяг. У кавалерійському училищі теж існував звичний для навчальних закладів пенналізм, проте він не підривав духу товариськості. Зокрема було прописано, що «звірі», учні молодшого курсу, не мали права ходити одними сходами зі старшими, до яких мусили звертатися «пане корнет». Дисципліна панувала ще суворіша, ніж у кадетському корпусі (якщо це взагалі можливо).