Урумчі розташоване в гарному місці на невеликій річці й майже повністю оточене горами. Найрозкішніший вигляд мають гори на схід від міста, де над нескінченними кряжами панує біла вершина Богдо-Ула. Місто, де мешкало близько 80 000 людей, було по-китайському охайне й доглянуте, хоча пахло аж ніяк не привабливо.
Урумчі було однією з головних фортець Джунгарії і мало криваву історію. Войовниче плем’я джунгарів захищалося від китайців приблизно до середини XVIII століття, а тоді його майже цілковито винищили. Далі китайці захопили землі, де мешкали джунгари, степи від тянь-шанського краю на півдні до Алтаю і Тарбагатаю на півночі — так звану браму народів, через яку свого часу валували на захід монгольські юрмища.
Відпочивши кілька днів, я зробив низку візитів до найвищих урядових представників, яких налічувалося аж вісім. Губернатор був маленький і худий маньчжур із пружною ходою та меткими рухами. Він мав дивну звичку чмихати й гикати, надто коли вимовляв якусь звичайнісіньку ввічливу фразу. Либонь, це була одна з гарних манер у Пекіні, де він виріс. Сміючись, він розповів, що дістав звістку про моє перебування в Китаї під іменем Ма-да-хан, а потім я вигулькнув у Кульджі вже з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му.
Про фаньтая, начальника фінансів, у мене склалася думка як про приємного і добре обізнаного з життям Європи чоловіка. Стверджували, що він — найлютіший у провінції здирник, а ще в нього немолода мати! Цей факт усе пояснював, адже по її смерті йому доведеться залишити посаду на три роки. Інші мандарини теж були дуже ввічливими і освіченими.
Відвідав я і принца Цзай-Лян-Фу-Ко — одного з провідних фігурантів боксерського повстання, на все життя висланого до Урумчі. Поводився він весело, невимушено й природжено-поважно. Важко було собі уявити, що цей високоосвічений чоловік пов’язаний із рухом, який мав на меті попросту позбавити життя європейців Китаю. Принц запросив мене обідати на свою заміську віллу, де в затінку кущів та дерев стояла прохолода. У його товаристві я відвідав близький завод боєприпасів і монетний двір, розташовані в одному будинку. На заводі боєприпасів верстати простоювали, а максимальна кількість продукції, як мені сказали, — 50 набоїв на день! На монетному дворі карбували срібні монети, які поступово мали заступити тканинні «банкноти» із гарним написом і печаткою. Ці «банкноти» були просочені олією і неприємні на дотик — просто зобов’язання, видані приватними торговельними домами, а не пущені в обіг урядом, а отже, вони майже не мали вартості. Якщо людина хотіла мати платіжний засіб, який ходить повсюдно, вона мусила придбати спеціальний срібний зливок, у формі якого, трохи напруживши уяву, можна роздивитися корабель. Від нього в міру потреби відламували більший чи менший шматок, який китайські купці надзвичайно точно й елегантно зважували. За дрібні гроші правили мідні монети з діркою, нанизані на поворозку. Цими дрібняками було важко й вельми незручно користуватися, адже переносити навіть невелику суму мусив не один чоловік.
Коли ці вісім мандаринів прийшли разом у відповідь на мій візит, подвір’я консульства зарясніло екіпажами й паланкінами. Поміж мандаринами завжди панує дивна дисципліна. Молодший ніколи не порушує прав старшого, і між ними ні на мить не виникає вагання, коли вони сідають за стіл чи виходять у двері.
У столиці провінції, звичайно, можна було побачити більше підсумків розпочатих реформ, аніж деінде. У військовій і навчальній сфері вже було чимало здобутків. З’явились офіцерські курси, незабаром мав відчинити двері трирічний кадетський корпус. Невелику кадрову частину т. зв. війська лучжин сформували за зразком підрозділів із провінції Чжилі. У маневрах уже було помітно науку Маньчжурської війни, але зброя була старою. Я дістав нагоду відвідати й кілька початкових та середніх навчальних закладів, де впадала в вічі нестача вчительського складу й навчального приладдя. Багато точилося розмов про проект залізниці і нібито величезні мінеральні багатства Тянь-Шаню.