Ісмаїл, мій супутник, віддано прослуживши майже рік, розпрощався зі мною в Урумчі. За винятком Луканіна, в моїх помічниках лишилися самі китайці. Незважаючи на численні вади Ісмаїла, найбільшою з яких була неохайність, він мені подобався, і я сумував за ним і за його чудовим пловом. Утім, новий кухар Чжан теж добре давав раду зі своїми обов’язками.
Після місячної зупинки ми вирушили до Гучена, розташованого на віддалі близько двохсот кілометрів на схід. Перед містом нам зустрівся караван із 500 верблюдами, яких вели китайці. Він перевозив зброю й боєприпаси з Пекіна до Кульджі. Часом на верблюді сидів, погойдуючись, офіцер чи зброяр. У цій колоні панували дивовижна тиша й лад. Під охороною десятка офіцерів та зброярів — не було видно жодної рушниці! — караван зі зброєю здійснив тримісячну поїздку через усю державу! Дивлячись на це, я подумав, що небагато є країн, де таке могло б трапитися.
Гученський базар, який нічим не відрізнявся від інших на цій північній дорозі, я змальовую в щоденнику ось як:
На все накладає свій відбиток панівний китайський, а також зовні дуже на нього схожий дунганський вплив. Обмін товарами відбувається щодня, а не лише в певний базарний день, як на півдні. І ще тут немає гамірливого людського моря, яке, наприклад, у Яркенді, Хотані й Кашґарі проштовхується тісною, сповненою протягів критою базарною вулицею. Тут годі знайти жебрака в дивному ремісничому костюмі, горластого казкаря, жінки в паранджі, а також прикрашеного й поважного хаджі[10] з костуром і в сліпучо-білому тюрбані, які вкупі з крикливобарвими килимами й строкатими ковдрами надають східного казкового блиску тамтешньому вуличному життю. Марно шукати й кашмірця, хвальковитого, запального й замкнутого афганця, улесливого й водночас бундючного тубільця-бега з рабським тавром на чолі у формі китайської кіски, що видніється з-під оксамитової шапки з хутряною околицею. Андижанлик, китайський турок, і татарин губляться тут, у цій безлічі китайців і дунганів. Вона має якийсь шаблонний вигляд у синіх уборах, і китайська крамниця з продуманим і часто дуже гарним розташуванням виставлених товарів не така художня, як шафова ятка сартів, де торговець, облямований пістрявими шовковими й бавовняними тканинами, сидить на розстеленому ладному килимі.
До моєї програми входило картографування гірської стежки, яка тяглася на сто кілометрів від Тянь-Шаню до південного міста Турфан. Отже, знову доводилося переходити через хребет. Більшість свого спорядження я послав двома гарбами, а сам із рештою своїх людей і шістьма винайнятими віслюками, які везли пакунки, вирушив гірською стежкою. Перехід через Тянь-Шань був тепер коротшим і не таким обтяжливим, зате краєвиди лишалися грандіозними. Через неповний тиждень, 24 вересня, ми дісталися до Турфана, знову опинившись біля Шовкового шляху і серед сартів.
Один із найцікавіших спогадів про Турфан — спогад про маневри міського гарнізону, вояки якого теж, до речі, здавалися передчасно постарілими. Замість звичних команд тут подавали сигнали прапорцями і барабанами. Усе це нагадувало балет, діялося точно і з прагненням до театрального ефекту. Стрільба по мішенях із примітивних шомполок не витримувала жодної критики.
Наступною метою було місто Баркель на північному схилі Тянь-Шаню. Тристакілометрова дорога проходила через гори на схід. Серед пам’яток старовини на шляху найцікавішими були руїни міста Ідикут-шарі, відомі з систематичних розкопок німецького мандрівника-дослідника Ґрюнведеля. До облупленого муру тулився вельми скромний заїзний двір, де я оселився, як і багато європейців до мене. На стінах висіли відгуки, скажімо, Grand Hôtel Sabit, Räuberhöhle чи Cuisine recherchée, якими господар, хвалькуватий сарт, дуже пишався. Дорога в горах була добра, перевал не дуже високий, однак через дошкульний вітер і дедалі дужчий мороз поїздка вийшла дуже стомливою. Мою увагу звернули на те, що на північних схилах Тянь-Шаню досі трапляються дикі коні Пржевальського, Equus przewalskii, і якось увечері я при місячному світлі розгледів на великій віддалі кількох цих лякливих тварин, які, здається, їли траву на галявині.
До Баркеля, центру худібного району, ми прибули в середині жовтня. Місто справляло враження бідного й занепалого. Утім, похмурі виднокола трохи зм’якшувалися кількома старими храмами з ефектними даховими лініями, малюнками і різьбленням на деревині. Крім того, звідти був надзвичайно гарний краєвид на величний білий тянь-шанський кряж.