Різдво я справив у Ґаньчжоу. Моїм подарунком стала пачка серпневих газет, надісланих навздогін консулом із Кульджі.
Блукаючи поблизькими горами, я познайомився з двома первісними племенами, які там мешкали, — сари-югурами і шира-югурами. Про їх існування було відомо, але серед них іще не побував жоден науковець. Ці знайомства стали напрочуд цікавими й корисними.
Сари-югури були пастушачим народом, який мешкав у постійних оселях і мав єдиний промисел — скотарство. Їхнє село складалося з близько сорока побудованих за китайським звичаєм бідних, але охайних будинків. На більшості висів білий прапор із заклинаннями для захисту від хвороб.
Вулична робота, як я помітив, лежала переважно на жінках, а в будинках частіше можна було побачити чоловіків, які виготовляли кошики і в’язали спицями. Кошики були грубі, за спиці правили цупкі стеблини. Жінки ткали довгі вузькі шматки примітивним ткацьким верстатом, встановленим на подвір’ї. Одяг був здебільшого з домотканого матеріалу, якісного, хоча й грубого. Чоловіки ходили в китайських шапках чи монгольських фетрових капелюхах. А взагалі і чоловіки, і жінки вбиралися в довге хутро, підперезане сірим, червоним або синім поясом, і в просторі матер’яні чи шкіряні штани з підв’язаними широкою стрічкою холошами. На ногах вони мали грубі шкарпетки й черевики китайського типу, часто з халявами з синьої тканини. Спідньої білизни не носили. Жінки заплітали довгі коси, на яких пов’язували довгу смужку матерії, прикрашену срібними обкладками, рясними коралевими швами, скляними кульками й кам’яними перлинами. Продовжувався цей стрій рядом нанизаних блискучих мідних кілець і великою металевою головкою та китицею, що висіла на ній, спускаючись майже до підлоги. Весь одяг носили на собі, іншого не було, за винятком хіба що деяких легких одежин на літо.
Харчувалися сари-югури переважно борошном і крупами. Барана забивали лише на свята. Розповідали, що святкування тут невеселі, ані музики, ані танців, ані співу. Мене запевнили, що не існує югурських пісень і що плем’я не має жодних музичних інструментів. Про духовну поживу годі й казати. Нечисленні лами, літературною мовою яких була тангутська, не знали про югурську писемність і не могли нічого розповісти ні про походження племені, ані про те, як воно жило раніше.
Порівняно з сари-югурським селом, кочове господарство шира-югурів, яке складалося з трьохсот наметів, мало заможний вигляд. Тутешні люди здавалися і пильнішими, і веселішими. Багатий просторий храм лами нагадував той, що я бачив у долині Текесу. Тхумун, держслужбовець і ватажок племені, керував своїми підданими, обіймав посаду судді, розподіляв податковий тягар тощо. Про походження шира-югурів я теж нічого не довідався, адже документи, які б могли пролити світло на це питання, за оповідями, згоріли під час дунганського повстання. Кількість населення, яку оцінювали за кількістю наметів (колись їх було три тисячі) весь час зменшувалася.
Шира-югури видавалися неохайними, проте це добре можна було зрозуміти, адже вони всю зиму мешкали в тісних і холодних наметах, значно примітивніших, ніж у більшості інших кочівних народів. Намети мали зазвичай три-чотири кроки в діаметрі й були такі низькі, що стояти прямо в них не виходило. Лише помешкання і монастир ватажка Тхумуна були з дерева. Ну а взагалі щодо охайності — мені здалося, що шира-югури чистять господарське знаряддя ліпше від калмиків, та ще й, на відміну від них, умиваються. З худоби в них були переважно гарні яки.
Чоловіки й жінки мали однакову одежу — короткий кожух, що ставав іще коротшим від того, що був підперезаний поясом і надимався, утворюючи немовби величезну кишеню. У цього кожуха був стоячий комір із нашитою зовні червоною чи синьою тканиною, яка вузенькими смужками облямовувала всю одежину. Пояс був із домотканої матерії, ним обвивали талію двічі, а повислі кінці заводили назад. До мідної пряжки чіпляли металеві піхви з ножем, паличками для їжі, а часто і з кресалом та кременем чи ще чимось корисним. З-під розстебнутого коміра часто проглядала літня одежина. Вбрання доповнювали просторі штани з бавовняної тканини чи зі шкіри, поверх яких було натягнуто китайські «конусні» штани з того самого матеріалу. Взувалися шира-югури у високі чоботи. Жіночий капелюх із вузьким циліндричним наголовком і прямими крисами шили зі схожої на парусину білої тканини. Криси були обтягнуті червоною тканиною. Свій головний убір жінки носили кокетливо набакир. Волосся розділяли на три коси; одна з них звисала просто з потилиці і мала на рівні шиї вплетений кістяний ґудзик. Інші дві було затягнуто в пласкі мідні петельки з декоративними застібками. Ґудзикуваті емальовані прикраси висіли так низько, що майже торкалися землі.