Основною тутешньою поживою були, як і в інших кочових народів, чай, присмачений сіллю, маслом і молоком, борошняні та круп’яні страви. Для урочистих заходів заколювали тварину й варили м’ясний суп. Шира-югури їли паличками. Коли їх не було під рукою — витісували нову пару з дров. Їли вони охайно, а закінчивши, ретельно вилизували тарілки.
Загнавши худобу, шира-югури вечеряли. Після того сиділи добрих півгодини коло вогнища, яке горіло посеред намету, і напівголосно читали молитви. Картина вельми своєрідна: жінки в капелюшках набакир і з блискотливими косами пряли пряжу, чоловіки сиділи в хутряних шапках та величезних кожухах і всі бурмотіли, здавалося, одну й ту саму молитву. На ніч усі голі-голісінькі лягали на розстелену ковдру й накривалися ще однією ковдрою з овечої вовни з тканинною підковдрою або лише кожухом.
На святі, яке вождь Тхумун улаштував на мою честь, я почув різноголосий тихий спів двох жінок і двох чоловіків. Шира-югури, здавалося, теж не мають власних пісень: ті, що я почув, були монгольські, їхні гарні мелодії найчастіше закінчувалися журливо-протяглою нотою. Співаючи, пари сідали впритул і дивилися одне одному в очі, наче намагаючись відгадати, якою буде наступна нота. Раз у раз одна зі співачок, увічливо вклоняючись, подавала обіруч чашку теплої горілки котромусь із присутніх. Рухалися вони в незграбних кожухах і чоботях навдивовижу лепсько. Чоловіки пригощали м’ясом і супом дбайливо й елегантно.
На подяку за гостинність я подарував Тхумунові рушницю-берданку й на свій подив помітив, що він уявлення не має, як поводитися з вогнепальною зброєю, — адже дичина там навряд чи якась була, отож на полювання ходили дуже рідко. От грифів я бачив часто. А коли одного разу застрілив грифа, мене попросили не заносити його до хати. Я дізнався, що ці хижі птахи — гробарі шира-югурів: трупи виносять у гори і лишають грифам на харч. Якщо ті з’їдали труп за три дні, це свідчило, що небіжчик був доброю людиною.
Здійснивши антропологічні вимірювання і зробивши нотатки щодо мови, звичаїв і релігійних уявлень племені, я трохи сумно попрощався з приязним ватажком і його дітьми природи.
З Ґаньчжоу ми поїхали далі до Лянчжоу великим караванним шляхом, який у багатьох місцях з огляду на свій жалюгідний стан навряд чи був гідний цієї назви. Праворуч здіймався ряд засніжених вершин Наньшаню, ліворуч розлягалася пустеля Гобі, а Китайський мур часто підходив упритул. Відкрита місцевість не давала ніякого захисту від повсякчасного пустельного вітру.
У Лянчжоу, де стояв величенький гарнізон, для мене зорганізували парад і показову стрільбу. Енергійних реформ по них видно не було.
Цінним знайомством став католицький єпископ із північного Ґаньсу, монсеньйор Отто, який мав наукові захоплення і надав мені свої картографічні дані шляхів сполучення в провінції. І він сам, і його місіонери ходили в китайському вбранні, носили кочівницьку косу й чорну ярмулку. Дивна облямівка для європейського обличчя! Наскільки пам’ятаю, всі вони були бельгійці.
Дорога з Лянчжоу до столиці провінції, Ланьчжоу, де мешкав віце-король Ґаньсу і Сіньцзяну, привела нас ближче до гір і в хліборобні долини. Кілометрами вона йшла в глибоких виярках, часто таких вузьких, що вісь гарби аж черкала лéсову стіну. Велика кількість поворотів погіршувала видимість, але, на щастя, крім нас, більше майже ніхто не їхав цією дорогою, яка лише в деяких місцях була достатньо широкою, щоб сяк-так могли розминутися дві гарби. Люди в нечисленних возах, які нам траплялися, гучно гукали, щоб зустрічні здогадалися перечекати їх на «стрілці». У голову не вкладалося, що цій дорозі століттями вдавалося забезпечувати сполучення з західними частинами держави.
29 січня 1908 року перед нами завиднілася широка Хуанхе, тобто Жовта річка, на березі якої бовваніло Ланьчжоу. Рух на берегах свідчив, що ми наближаємося до великого міста. Понтонний міст стояв на ремонті, і сполучення здійснювалося поромами, на яких аж роїлося людьми в чорному та синьому вбранні. Таким переправилися й ми.
Було приємно заїхати верхи в масивну міську браму, почути, як цокають копита по вулиці, встеленій величезними плитами, і знову пробратися на базар, де кишить людьми і возами. Чотири темних нещасних кімнати в сараї поблизу західної міської брами — це найліпше пристановище, яке нам вдалося знайти. Зате коні потрапили до просторої повітки і могли оговтатися від тягаря дороги. А що я почувався кволим, то відразу вклався спати.