Так я долучився до життя військових частин великої російської армії, розкиданих по всій державі. Воно було інакшим, ніж у гвардійських елітних полках і залогах великих міст. Я запізнався з російським вояцтвом і почав цінувати його численні переваги. З новобранцями було легко, вони вельми швидко вчилися, виявляли наполегливість і в разі належного та справедливого з ними поводження дуже прихилялися до командира. Усе змінилося, коли дисципліну зруйнували спокуси революції, перед якими проста людина не могла встояти.
Прослуживши рік із чимось у 15-му драгунському Олександрійському полку, я дістав приємну звістку про переведення до кавалергардії. Мені було радісно потрапити до полку, який я від самого початку вважав своїм, і опинитися в Петербурзі, великому місті з різноманітними перспективами для молодого офіцера. Утім, я не міг не відчувати суму від прощання з товаришами й завершення цікавої роботи з новобранцями та кіньми в чудовому другому ескадроні драгунського полку. До втіхи від переведення додавалося ще й відчуття того, що батьківщина тепер істотно поближчає. Тодішнім транспортом їхати до Фінляндії від західного кордону Польщі було довго, найближча залізнична станція — аж за 115 кілометрів від Каліша.
У кавалергардському полку, де мені доручили навчати статурних новобранців 1-го ескадрону, я завзято взявся до роботи. У деякі дні тижня манежна їзда починалася о 6-й ранку. Опівдні всі офіцери сідали снідати, після чого навчання тривало до 4-ї чи 5-ї години, а далі ви були вільні й могли робити що заманеться. Черговому офіцеру найчастіше доводилося обідати в гордій самотності. Періодично відбувалися полкові обіди, в яких брали участь і колишні офіцери. Після російсько-японської війни до обідів у гвардійських полках, бувало, долучався і Його Величність. Ставши колишнім кавалергардом, я кілька разів був на такому заході й примітив, як просто й щиро спілкувався з офіцерами імператор.
Служба в кавалергардії істотно відрізнялася від того, до чого я звик у драгунському полку. Казарми стояли над Невою, і ескадрони рідко мали змогу виїхати в поле. Тому дні здебільшого складалися з формального навчання і манежної їзди. Як приклад того, що іноді доводилося спізнати на внутрішній службі, пригадую випадок, коли мені одного разу повідомили, що одного з ескадронних коней засмоктала земля. З’ясувалося, що провалилася підлога в стійлі, й на тому місці, де стояв бідолашний кінь, тепер була булькотлива яма з багном. Енергійні спроби врятувати тварину виявилися безрезультатними.
Я з сумом пригадував хвацькі маневри, які впродовж року відбувалися на розлогих полях під Калішем. Тому для мене такими бажаними стали таборові збори в Красному Селі, які починалися в травні й тривали ціле літо. Коли столицю відвідували закордонні правителі й державні діячі, їх часто привозили до Красного Села і влаштовували на їх честь величезні паради та маневри, які свідчили про могутність Росії і вносили свіжий струмінь у таборове життя. Кульмінацією зборів кавалергардського полку ставали великі перегони, спостерігати за якими завжди приходило вище начальство й закордонні військові аташе.
Узимку офіцери-кавалергарди мусили інколи ставати на варту в Зимовому палаці. Стоячи, здавалося, що торкаєшся частки російської історії, яка в нічній темряві підступала дедалі ближче. Таке відчуття навіював і історичний військовий однострій, що його кавалергард мусив одягати на час варти: мундир із білого сукна зі сріблястими комірцем і галунами, білі облиплі лосини, які, власне кажучи, доводилося натягати мокрими, а тоді висушувати на тілі, й лаковані ботфорти, що сягали набагато вище колін. Сидіти в них було не дуже зручно. Поверх мундира натягали червоний панцир із великими Андріївськими зірками спереду і ззаду. Вінчав усе це шолом, прикрашений двоголовим імператорським орлом, якого ми, офіцери, називали поміж себе мирно — голубом. Безперечно, проходивши в такому цілісіньку добу, приємно було нарешті роздягтися.